Сафроненко Тетяна Олегівна, вчитель історії та правознавства Комунального закладу «Русько-Лозівський ліцей»

«Війна. Моя історія»

Як і для мільйонів українців, ранок 24-го лютого 2022 року став для мене днем, який розділив життя на «до» та «після». Для  всіх нас  настав «новий етап» життя у стані війни. Ця дата та події назавжди закарбуються в моїх спогадах і стануть тим, від згадки чого холонитиме кров.

24-го лютого Я прокинулась від гучного вибуху, о 5-ій годині ранку. росія завдала ракетний удар по військовій частині, що знаходилась  на відстані  декількох кілометрів від мого будинку. Я проживала все моє життя разом із родиною в селищі Руська Лозова, на Харківщині, яке знаходиться на відстані декількох десятків кілометрів від кордону з країною агресором.  Перші думки в голові: Що це? Що відбувається? Невже це те, про що казали напередодні? Адже напередодні знайомі казали про війну, про напад. Але я, як і більшість в це не вірила та не надавала значення. Як це? Війна у 2022 році, у 21-ому столітті сучасних технологій та бурхливого розвитку цивілізації?

Від страху, паніки, нерозуміння що робити далі, щемило серце, бракувало повітря та й розум був затуманений. Ми з батьками одразу почали гортати телеграм-канали, дзвонити знайомим, чекати офіційних новин та заяв. Було прийнято рішення залишитися вдома, в надії що це скоро закінчиться і налагодиться. Вдома почали готувати укриття , збирати  провізію, теплі речі та інші предмети першої необхідності. Перші декілька днів я перебувала у шоковому стані, бойові дії з кожним днем все наближалися та наближалися до нашого селища.

З часом зник інтернет, електроенергія, ледь -ледь був зв'язок. На щастя, залишився газ в оселі, адже в той час  морози становили -20 градусів.

Наші збройні сили героїчно боронили та захищали від нападників, але через деякий час селища нашої громади почали окупувати російські війська. Ми були в окупації понад півтора місяці. Це були найжахливіші часи в моєму житті. Лише зв'язок з сестрою, яка була в Харкові та друзями підтримував мій моральний стан. І також гріло серце те, що поруч були мої батьки. Через відсутність інформації, постійні бойові дії та страх перед окупантами в мене почалися панічні атаки та постійні нервові зриви.

Залишалося тільки молитися та сподіватися на скоріше звільнення, адже ми ніколи не сумнівалися в наших хлопцях і  розуміли, що деокупація -це дуже важко.

Дякуючи нашим хлопцям, 29-го квітня нас було звільнено  від нечисті, яка як тінь, огорнула наше життя. Декілька крайніх днів  перед звільненням ми прожили у сховищах, не виходячи звідти. Адже наше селище практично стирали з землі, використовуючи усі види озброєння, в  тому числі і авіацію. Чесно кажучи, я подумки прощалася з життям, ловлячи панічні атаки в підвалі, від нестачі повітря та запаху вогкості. В перший день звільнення ми евакуювалися до Харкова. Я  ще тоді казала усім знайомим, що ми «прямо з пекла».

Війна навчила мене цінувати кожен день, кожну мить свого життя, бути більш милосердним до оточуючих, допомагати іншим. Я зрозуміла, що немає нічого ціннішого ніж людське життя та здоров’я моїх рідних. Я вкотре зрозуміла, що українці -найсильніша нація. Я пишаюсь тим, що я- українка, що я живу в Україні,  що я -вчитель  історії України.

Моє життя дуже змінилося. Члени моєї родини вступили до лав Збройних сил України. Та несуть службу понад півтора роки. Я пишаюся своїми рідними. Я і сама брала участь в волонтерських заходах, готуючи смаколики нашим пораненим захисникам , разом із мамою.

Попри все, що відбувається я не втрачаю оптимізму і щиро вірю в нашу перемогу.  Тепер я завжди тримаю зібрані речі та документи в одному місці, адже на жаль, ще є страх та тривога за майбутнє. Реалії навчили мене бути сильною та бути готовою до всього. Я втратила відчуття спокою та стабільності, але я щиро вірю, що це все закінчиться і ми всі  повернемося до звичного життя, не забувши всіх полеглих героїв , вшановуючи їх пам'ять.