Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 218
Олена Вигінна
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
Новоторецьке
Новоторецьке
«Навіть злому ворогу не побажала б це все пережити»

Мати-одиначка. Виховує двох малолітніх дітей. Пережила страшну ніч 2015 року, коли бомбили село і снаряди пролітали над будинком.

Чекаємо, що це все закінчиться. І жити так, як ми раніше жили

Я мати-одиначка. Виховую двох дітей, батьки відмовилися від них. Виживаємо. Я особливо не скаржуся. У мене один школяр, 3 клас уже, слава Богу. У старшої дитини психологічна травма. Сподіваюся, вилікуємо.

Ми коли до школи ходили й проходили лікарів, нам сказали: – «У вас гіперактивна дитина, потрібно таблетки попити». Ми пили таблетки, а тут почалося таке… Дуже страшно було.  І дитина просто закрилася в собі. 

Тут багато чого було. Усе свистіло, летіло в нашому селі. 2014 рік був. І це лише початок. Коли я народила найменшого, я з Донецька втекла. Я сказала: «Виписуйте, тому що я тут більше перебувати не можу. Мені додому треба, у мене там дитина старша».

Страшно. У мене хвороба серця. Багато і старих, і молодих не витримували обстрілів – серце зупинялося. Тому було дуже страшно. Але нічого, ми, напевно, таке покоління сильне. Ми витримали це стійко.

Кілька разів у підвалі ховалися в батьківському. І то, якби мама не наполягла, а так пересиджували в хаті. Я дітей обіймала. Найголовніше, щоб мої діти були захищені. Дітки – це мій світ, моє життя, бо якби їх не було, я б не знала, що б я взагалі робила. Це моя радість.

Коли над будинком летить цей снаряд, це словами не передати, це потрібно просто бачити.  І це було страшно, навіть перебігати. Навіть злому ворогу не побажала б це все пережити.

У 2015-му або 2016 році все летіло прямо над будинком. Ніч була. Цей момент я не забуду.  Коли вдень літало, це ми спокійніше переносили… А цю ніч я ніколи не забуду, коли воно летіло, усе червоним вогнем горіло. І не сказати, що десь вдарило, ні, у мене це повз пройшло. У батьків трошки посипалося, осколки, але нічого не побито. Одним словом, без втрат. 

У мене бабуся потрапила в 1940-х роках. Вона ще дитиною була. Каже: «Олено, не хотілося б це життя прожити так». Чекаємо, що це все закінчиться.  І жити так, як ми раніше жили. Дітей виростити, щоб вони вивчилися й у старості склянку води подадуть.

Тому що мої мрії вже закінчилися, уже не той вік. Звичайно, хотілося б довчитися, хотілося б багато чого. Закінчувала будівельний індустріально-педагогічний технікум у Харкові, але не закінчила, не вистачило мене трішки. Місто вважалося для мене надто великим масштабом, я жила на стипендію, тому дуже було важко.

Усе впирається в гроші, тому що дрова треба закупити, продукти. Підеш у магазин, нічого не брав – 100-200 гривень. Сто – це найменше. Це так, цукор, макарони якісь, хліб… Якщо ковбаси якісь, тому що діти хочуть, то гривень 200 на день потрібно. 

Я Рінату Ахметову дуже вдячна. Щойно він почав давати допомогу гуманітарну, з перших днів у нього. Підтримав у важкий момент. Ми цьогоріч отримали путівку, до табору син їздив. Навіть краще розмовляти почав. Сподіваємося, що все буде добре. Що це припиниться найближчим часом.   

slide1
slide2
slide3
slide4
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій