Я не дуже люблю говорити про війну – бо боляче та просто не вмію. Але у ФБ-стрічці - історії флешмобу #одиндень2014, і залишитися осторонь просто не виходить. Спробувала згадати, з чого війна почалася саме для моєї родини.

Довго думала. Зрозуміла дуже чітко: зі страху.

Це вже потім прийшло усвідомлення, що зараз війна вже ведеться зовсім інакше, а спочатку було страшно, бо чоловік – військовослужбовець, прикордонник, і увечері ми почали обговорювати не дівчачі пригоди, а розгортання російських танкових сил на кордоні з Україною. Це вже потім почала думати головою, а не емоціями, а спочатку в голові пульсувала думка про те, що я офіцер запасу, і треба придумати, куди поїдуть наші діти, якщо раптом мені доведеться знову надіти форму.

Це вже потім прийшло жахливе звикання, а спочатку кожні дані про обстріли під Маріуполем зведених прикордонних загонів, які збиралися на заході та півдні, приносили нестерпний біль.

Це вже потім я могла майже спокійно слухати, як СуперСтарша донька буденно розповідала про звуки гранатометів в рідному місті, а спочатку кілька днів не могла дихати, коли дізналася, що близька людина поїхала в зону АТО і взяла в руки зброю.

Це вже потім я навчилась без емоцій розповідати історію Новенької доньки, яку встигли вивезти з Макіївки з початком військових дій, а спочатку хотілося закривати вуха кожен раз, коли чула чергову новину про дітей, які попали під обстріл.

Тепер навіть складно згадати, як було колись – до війни. І чи взагалі було те «колись»?..

#одиндень2014

#ГолосаМирных

#ФондРинатаАхметова