Ми були в сірій зоні - у Василівці Запорізької області. Там рашисти стоять, там перебиті мости. Ото де на Маріуполь стріляли, ото нас там зажали. Оце ми там сиділи під снарядами -  без води, без хліба, без нічого. Два місяці щоденно були обстріли. Знаєте, як з онуками сидіти в погребі?

Ну, начали Василівку брати - почали вони гатити. Летіло все, «Гради»... Діти прибігли до мене - в них там «Град» попав по хаті. І ото ми як сіли в погребі, так і сиділи усі. А вони стріляли.  

Боялися кожен день. Пішов собаці їсти давати з погреба, а там міна летить, от і падаю. Ми не могли звідти виїхати, не рішались. 

Ми не знали, що робити. Там у нас дамбу як підірвали, то в мене і димар з даху впав. Мости підривали, щоб танки не пройшли. Ну, стіни в погребі ходуном ходили.

Там у нас дамбу як підірвали, то в мене й димар з даху впав. Мости підривали, щоб танки не пройшли. Стіни в погребі ходуном ходили.

Ми виїхали до Запоріжжя. Хочемо їхати додому, але не можемо. Один раз їздили дивилися що там, ну то давно було. Туди і доїхати неможливо - на дорозі вже росіяни стріляють. Машина їде, а поряд снаряди вибухають.

Вони Кам’янське просто рівняють під нуль. Залітає вертоліт, піднімається - і як гахне! Я сам своїми очима бачив. Переносить це все людині страшно і болісно. Пологи, Оріхів Щербаки - оце все розтрощене, над ними там так знущаються! Їх треба вбивати за таке. Там жило мирне населення: дідусі, бабусі, вони нікого не чіпали… А тепер там людей навіть не хоронили: просто в одіяло замотували, яму викопали, прикопали - і все.

За внуків переживаю. Чесно, мене вже все дістало - я хочу йти воювати, хоч мені вже 59 років. А що сидіти? Вже нема і за що сидіти, немає роботи. А там - життя моє, там собака моя, там моя хата. Помру - так помру, повинен же хтось їх виганяти звідти, кадирівців і бурятів отих клятих.