Євгенія Маркарян

«Ця війна і в мене забрала друга, людину, що була поряд зі мною змалечку»

Маркарян Євгенія, учениця 9 класу Миколаївської гімназії №25

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прокопович Ганна Павлівна

Війна. Моя історія

Початок повномасштабного вторгнення я пам’ятаю так, ніби він був учора, а не більше року тому. Це була шоста ранку, якщо точніше, о 5:50, у час, коли мені щодня писала шкільна подруга. Вона і стала першою людиною, у якої я запитала, що відбувається. Зайшовши в ґуґл, я з жахом прочитала новину: Путін оголосив так звану СВО. Цього дня вся країна «стояла на вухах», і моя сім’я не була винятком.

Десь о сьомій годині ранку тато поїхав на автозаправну станцію, поки мама ходила до найближчого банкомата. Я залишалася в квартирі одна, намагалася додзвонитися до рідних.

Ми були вдома до того моменту, поки російські військові не почали наступ на Миколаїв. Батько вирішив евакуювати з міста мене та молодшого брата, бо невдовзі починалося розведення і замінування мостів. За кермо сіла мама, тато не поїхав. Шлях був довгим, більше трьох годин вимушеної «подорожі». Повз нас постійно проїжджала військова техніка, а все, що було в думках: «Хоч би наші».

Зв’язок був поганим через ворожі установки, вони «глушили» його. Всі нервували. Нарешті вдалося додзвонитися до бабусь і упевнитися, що у них все гаразд.

Була приблизно дванадцята година ночі, коли ми доїхали до невеличкого села однієї з моїх бабусь. Відпочивши трохи з дороги, ми вирушили в сусіднє поселення, де й провели майже рік. Кожен день проходив однаково, а більшість часу займали або хатні справи, або перегляд новин. Іноді було чутно, як звідкись лунали вибухи. Однієї ночі поряд пролетів Shahed.

Доволі часто над селом ми помічали два наші літаки, що кружляли навколо. Воєнна техніка вдень і вночі їхала в бік Миколаєва.

Рік був дуже тяжкий, особливо на початку. Новини про Ірпінь, Бучу та інші окуповані області, міста, селища розривали моє серце кожного разу, коли я читала телеграм-канали. Саме з того моменту росіяни стали для мене найогиднішою нацією. Я ніколи не пробачу їм вбитих дітей і матерів, закатованих батьків, скалічених фізично і духовно людей, які до 24 лютого жили мирним життям.

Ця війна і в мене забрала друга, людину, що була поряд зі мною змалечку. Я вірю, що росіяни неодмінно пошкодують про зроблене і будуть покарані нашими воїнами, справедливістю, Богом.

Після року проживання в селі ми все ж повернулися додому. На щастя, обстрілів зараз немає, лише сирени повітряної тривоги чутно декілька разів на день, але до них я вже звикла. Усі звикли, бо українці не мають іншого виходу, окрім як стояти на своєму і боронити свою свободу.

Ходити на роботу, донатити на ЗСУ, говорити правду про війну, щоб усі в світі знали, якому кровожерливому сусіду нам доводиться протистояти.

Згодом ми всі будемо розповідати про російсько-українську війну дітям і онукам. Для них це, мабуть, буде якоюсь фантастикою, неймовірною історією з фільму. Але доки ми – свідки цих подій – живі, не дозволимо забути чи спотворити правду. А мужні українці неодмінно і найближчим часом здобудуть перемогу. Слава Україні та її героям!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/