Історії, які ви нам довірили
Вся родина Володимира жила під обстрілами на початку війни. Йому самому з дружною довелось виїхати з Миколаєва до сватів у село
Я приїхав у Миколаїв у 1984 році. Працював на Чорноморському заводі, ми кораблі будували. Троє дочок в мене: всі заміжні, всі пороз’їжджалися.
24 лютого зранку ми почули вибухи – обстріляли військовий аеродром. Але ми не зрозуміли, що то було, вийшли на роботу, працювали. Наступного дня ми вже не пішли на роботу, бо росіяни почали бомбити місто. Потім і до нас почало долітати, дім трусився. Зять з дочкою забрали нас у село до батьків зятя. Ми тут квартиру винаймаємо, звикаємо до нового життя. Але вдома краще, додому тягне.
Інша наша дочка в Матвіївці, там теж вибухи чутно, вони нервують, ночами не сплять. Ще одна донька у Вознесенську, теж там бомбили. Вони ховалися, в підвалі жили та мерзли.
Я не розумію як росія могла напасти на Україну. Це ж вважайте, що брат на брата пішов. Сестра моєї жінки живе в росії. Вона не вірила, що у нас тут війна. Коли їй почали фото присилати і відео з руйнуваннями, вона зрозуміла, що коїться.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
