Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Яна Яригіна

«Ця клята війна розпочата людьми проти людей»

переглядів: 603

Яригіна Яна Радиківна, 16 років, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1, м.Курахове

Есе «Один день»

Життя, на жаль, швидкоплинне, і дуже хочеться , щоб у ньому було більше радості, тепла та спокою. А люди в бурхливому потоці постійних, буденних речей, здається, втратили здатність цінувати кожний момент, кожен день. І ми не знаємо, що приготувала нам доля завтра. Вмить може змінитись усе…

Жахливою сторінкою в моєму житті став період, коли я ще дитиною почала усвідомлювати, що означає слово «війна».

Перші мої спогади про ці жахіття припадають на навчання у початковій школі. Весна 2014-го: кінець мого третього навчального року. Мені б бігати по калюжах, радіти сонечку, посміхатися рідним... Але у моє життя увірвались слова: «майдан», «війна», «укриття», «бойові дії», «загиблі»… у цьому списку ще багато пунктів.

Тоді потроху з’явилось відчуття страху:  вдома й у школі говорять про те, куди тікати й де ховатись унаслідок початку обстрілу.

Страшно дивитися на обклеєні навхрест вікна, що постійно нагадують про небезпеку.

Страшно чіплятися за торби із зібраними найнеобхіднішими речами та документами, що стоять у коридорі квартири та чекають «свого часу».

Страшно, коли лягаєш у ліжко, а мама обкладає тебе подушками, і не тому, щоб було м’яко, а тому, щоб у випадку обстрілу був хоч мізерний захист.

Страшно, коли лізеш руками  під подушку, а там аптечка і пляшечка з водою на випадок завалу чи поранення. Страшно, коли здригається земля від вибухів.

Страшно і дивно, бо ніколи не замислюєшся, що у сучасному світі ще можуть відбуватися такі страшні явища. І вони поряд, вони реальні.

Осінь 2014-го, здається, жовтень: пекло війни дає змогу відчути те, від чого бігають мурахи по шкірі, душа в п’яти ховається, а ноги згинаються. День, коли порожній снаряд долетів і до мого міста…

Усе відбувалось настільки швидко, що усвідомити не встигаєш фізично. Тремтить підлога, тремтять вікна. А ще тремтить серце, руки і ноги… Пам’ятаю лише, як з батьком стою біля дверей, подалі од вікон та прошу Бога, щоб швидше все закінчилося, щоб все було як і раніше – тихо та спокійно.

Та як жити далі? В усвідомленні того, що в будь-який момент усе добре,що в мене є, може закінчитись? Закінчитись для мене.

Жах. Тривога. Паніка. А також співчуття. Співчуття в його всеохоплюючому значенні. Кожний день вмикається телебачення, новини, а там чергова хвилина мовчання на пам'ять про нових загиблих військових українців. Співчуваєш і загиблим, і їх родинам. Невже хтось заслужив такої долі?

Мир – те, що має настати на всій Землі, бо це – найголовніша цінність суспільства! Ця клята війна розпочата людьми проти людей. Жорстокість, жадібність, прагнення до влади. Ці риси знищують те, завдяки чому ми є людьми: нашу душу. Моральні принципи часто під час війни втрачаються. Як це безглуздо - один з одним битись…

Мир, злагода, гармонія – ось єдине, до чого має прагнути усе людство, якщо ми насправді бажаємо кращого майбутнього для нас та наших нащадків. Інакше, чи гідні ми називати себе людьми?

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Курахове 2014 Текст Історії мирних діти обстріли безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій