Костенко Яна, 1 курс, Чернівецький професійний ліцей сфери послуг 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чиж Сніжана 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Розпочну свою розповідь з дня, коли все перевернулося з ніг на голову, а саме 24 лютого 2022 року. Саме того дня моє спокійне та безтурботне життя скінчилося, як і у всіх українців.

Нам довелося покинути свій рідний дім, улюблений куточок Херсонщини, та залишити все, що там було.

Серце стискалося від болю за кожну покинуту річ, за кожен знайомий куточок, який раптом став лінією фронту. Ми виїхали до іншої області, а саме до Чернівецької, тому що там у нас були родичі, які були готові нас прийняти та не кинути в такій тяжкій ситуації. Їхня готовність відчинити двері свого дому стала першим проявом тієї незмірної сили допомоги, яка підтримувала мене на цьому складному шляху.

На той час для мене це все відчувалося як дивна, страшна подорож.

У дитячій свідомості ще жевріла надія, здавалося, що ще трішки, і ми повернемось додому, до свого звичайного життя під мирним небом. Але чим більше днів проходило, тим більше я розуміла, що вже як колись не буде, і мені доведеться звикати до нового місця, до нових людей, а найголовніше – до нового життя, позначеного втратою та невизначеністю.

Через декілька тижнів ми переїхали до міста, яке було для нас не просто новим, а навіть чужим, сповненим невідомих вулиць та байдужих облич.

Літо 2024 року для мене було сумним та зовсім не таким, як інші до нього. На той час я не мала ні друзів, ні знайомих, і самотність гнітила важким тягарем. Тому, коли у вересні мені потрібно було йти до нового навчального закладу – Чернівецького професійного ліцею сфери послуг, де я розпочала здобувати омріяну професію адміністратора, я одночасно і раділа, що зможу знайти друзів та поринути у навчання, але й хвилювалася, що можу не сподобатись новим однокласникам, що мене не приймуть у їхнє коло. Страх перед невідомим, перед можливим відторгненням стискав серце.

Та вже з першого навчального дня мої тривоги розвіялися. Я швидко здружилася з класом та знайшла друзів, з якими і досі дружу. Вони виявилися дуже хорошими людьми, які розділяють зі мною погляди на життя та, що особливо важливо, на те, що відбувається в нашій країні. Саме їхня підтримка та розуміння стали ще однією формою безцінної допомоги.

Особливу підтримку я відчула з боку викладачів ліцею. Вони з розумінням поставилися до моєї ситуації, оточили увагою та допомагали адаптуватися до нових умов навчання. Їхня віра в мої сили, їхні заохочення та готовність завжди прийти на допомогу стали для мене справжньою опорою.

Завдяки їхній підтримці я змогла не лише успішно навчатися, опановуючи тонкощі адміністративної справи, але й відчути себе частиною ліцейської родини.

Разом з новими друзями та за підтримки викладачів ми часто брали участь у волонтерських рухах, надаючи нашим військовим гуманітарну допомогу, плели маскувальні сітки, робили окопні свічки та грілки. Ця спільна діяльність не лише допомагала нашим захисникам, але й давала мені відчуття причетності, згуртованості з іншими, хто так само прагнув миру. Зараз ми також беремо участь у різних заходах, пов’язаних з війною, адже у нас всіх на меті лише одне – щоб війна швидше закінчилася, щоб знову запанувала тиша і спокій. Саме це спільне прагнення об’єднує та згуртовує нас.

Зараз я проживаю в Чернівцях, але мені здається, що ментально я й надалі живу у своєму рідному селі, яке знаходиться в Херсонській області, де для мене все знайоме та рідне, де проживають мої бабусі та дідусь.

У моїй уяві там і досі існує мій звичайний розпорядок дня, який складається з навчання, танців та вечірніх прогулянок з друзями, і, найголовніше, там немає жодної війни, і ніхто не вмирає від кулі ворога. Дуже важливо цінувати життя та не забувати, завдяки кому ми й досі можемо жити під відносно мирним небом тут, на заході України. Я сподіваюся, що нам не доведеться довго чекати того дня, коли небо знову буде чисте, коли перестануть лунати повітряні тривоги, коли всі наші міста будуть вільними та відбудованими, коли ми знову зможемо ЖИТИ, а не думати про те, чи точно настане завтра. Адже ще до 24 лютого 2022 року це все здавалося буденним та не цінувалося так, як цінується зараз, коли кожен спокійний день – це вже великий дар.

Саме в цій вимушеній подорожі, сповненій болю та втрат, я усвідомила справжню силу допомоги.

Це була не лише підтримка родичів, які дали нам прихисток, але й небайдужість нових друзів, які прийняли мене у своє коло, турбота викладачів у ліцеї, які допомогли знайти нову мету, та спільна волонтерська діяльність, яка дала відчуття єдності та причетності до спільної боротьби. Кожна простягнута рука, кожне добре слово, кожна спільна справа стали тими цеглинками, які допомогли мені не зламатися, а знайти нову опору в цьому новому, незвичному житті.

І хоча рана від втрати дому ще болить, я знаю, що сила допомоги здатна зцілювати та давати надію на повернення до вільного та мирного майбутнього, де я зможу застосувати свої знання адміністратора для відбудови рідної Херсонщини.