Сиваш Єлизавета, 9 клас, Журавський ЗЗСО І-ІІІ ступенів імені Г.Ф.Вороного

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузьменко Валентина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Чи замислювалися ви колись над тим, як це – більше не ступити на поріг рідної домівки? Як це – знати, що стара сторінка нового життя залишилася під завалами. Місто, де ти колись вперше побачив цю землю, де здійснив перший крок, де вчився говорити, любити, дружити, сміятися, тужити, просто зникає у свідомості. Рідний дім – це частинка тебе, а коли його відбирають, ти ніби залишаєшся без неї. Скільки всього не встиг зробити на батьківськім порозі. Це важко усвідомити, прийняти.

Знаєте, ніколи не замислювалася про сенс життя, воно ніколи не здавалося мені простим, чи навпаки складним. Я просто не мала потреби думати про це. Та і навіщо ці думки дванадцятирічній дитині? Але в окупантів трішки інша думка.

Війна…. Ранок 2022-го року… Життя перевернулося на 90 градусів, а  пізніше, коли мені довелося виїхати з рідної оселі,- на всі 180. От тоді настала мить, коли вперше замислилася. А який взагалі сенс цього всього? Люди просто вбивають один одного за землі. Російським правителям здалося правильним відбивати чиюсь культуру, чиїсь поля, домівки. Скільки людей втратило той сенс  життя через гру, в яку грають політики.

Разом зі своїми рідними я змушена була покинути батьківський поріг і переїхати в більш безпечне місце. Тут люди, привітні, доброзичливі, зустріли нас і допомогли освоїтись.

Пішла навчатися до школи, зустріла гарних друзів, які  допомагають подолати труднощі. Вони підтримують мене, дають поради. Подружки завжди щиро мене розуміють, переживають. У них сила безпеки набагато сильніша, бо вона є духовна. Вони навіть енергетично захищені “силою домівки”. І ця моральна підтримка для мене дуже  важлива. Адже усвідомити, що дитяче життя перевернулося через необдумані вчинки політиків, занадто важко. Були й погані моменти, які я ніколи не забуду, але за те, що ці люди так тепло сприйняли мене, буду вдячна до кінця життя. Вони дали мені відчуття  “надійності”.

Так, життя продовжується… Але щоразу, згадуючи свою рідну окуповану землю, заздрю всім, хто проживає в більш безпечних місцях. Вони просто не уявляють, яку мають силу безпеки.

Вони вдома, їхнє серце не розривається на тисячі маленьких шматочків. Вони не знають, як це – втратити дім. Мене сприйняли, але завжди дивувалися з моїх  звичаїв, а я  - з їхніх. Розумієте, це як новонароджене кошеня, взяте від одної матусі і перенесене до іншої. Маленьке звикне, але перед цим воно буде дуже довго плакати та шукати “свою’ маму. Моє серце завжди буде тягнутися в рідні місця, хоч тут я теж відчуваю себе безпечно. Усі мої сни будуть марити про ті ялинки біля рідної школи, про ріку під мостом, про багатоповерхівки, про кожен паркан, синє небо, якого , здається, більше ніде немає.

Отже,  хочу сказати, що дім – це найрідніше місце, навіть якщо там найнебезпечніше, але сила безпеки є достатньо важливою. Завжди пам’ятайте те місце, яке дало вам почуття безпеки, бо це  - найважливіше в наші часи.