Заїка Аліна Віталіївна, учениця 9-А класу Куп’янського ліцею№8 Куп’янської міської ради Харківської області

Есе «Один день»

Якщо пригадати 12 квітня 2014 року, то я пам'ятаю себе ще маленькою дівчинкою, ученицею другого класу. Було мені тоді лише вісім років. У той день ми з мамою ходили на наш місцевий ринок. Аж раптом почувся гуркіт техніки.  Це була колона військових машин. На них були прикріплені українські прапори. Місцеві жителі заціпеніло дивилися на рух колони. Мама мені пояснила, що почалися військові дії на Донбасі. Мені було тоді не зрозуміло, чому у наш мирний час почалася війна? Чому такі молоді хлопці їдуть воювати?

Я ще неодноразово спостерігала за такими колонами, які рухалися на схід. Пройшло вже багато років, а всі ці картинки і досі в моїй голові. Неодноразово я запитую себе: «Чому у нашому сучасному, розвиненому світі людина може стріляти  в людину? Адже життя – це безцінний дар».

Наразі я навчаюся вже в 9 класі, а військові події на сході не закінчилися. І в цьому віці я знаю, що дуже багато людей загинули, виїхали і покинули свої  домівки. Про це і досі розповідають по телебаченню в новинах. А в голові у мене одне: «Коли це все скінчиться? Хто змусив людей шукати долі  на чужині? Хто відповість за сльози дітей-сиріт, за зруйновані міста і села?!» Мені дуже болить те, що відбувається…

У мене є багато друзів за кордоном. Ми спілкуємося в соціальних мережах майже щодня. Вони часто питають мене про Україну. Яка вона -  ця Україна? Чим або ким ми можемо пишатися? Я завжди відповідаю, що моя країна найкраща,  найкрасивіша, а люди у нас найдобріші, наймилосердніші. 

Особливо я пишаюся своєю Слобожанщиною. У нас є дуже гарні місця, у яких повинен побувати кожен.  Дуже часто я надсилаю своїм закордонним друзям світлини найкрасивіших місць, де довелось побувати і мені особисто. Всі вони пишуть у відповідь гарні коментарі.

Але серед них часто є таке питання, яке особливо болісне для мене. Чому ж у такій гарній країні іде війна? А у відповідь я пишу їм про єдиний смуток, який огортає серце кожного українця, -  війна на Донбасі не припиняється.

Весь український народ пишається своїми героями, які  і вдень, і вночі стоять на захисті своїх кордонів, не даючи ворогові заволодіти нашою землею. Є серед цих захисників і ті, що залишаться у нашій світлій пам’яті героями нашого часу.                               

Щодня переступаючи поріг своєї рідної школи я бачу світлину у чорному траурному  обрамлені  випускника нашої школи Максима Закопайла, який не встиг прожити щасливі й довгі роки, бо загинув на Донбасі.  Проте  пам’ять про нього буде жити вічно, тому що герої не вмирають! Місцеві поети навіть склали віршовані рядки на честь Максима.

«Чи думала, чи знала мати,                                                                                                                                     

Що втратить сина, свою дитину.                                                                                                                        

Пішов назавжди, щоб захищати                                                                                                                              

Свій край, родину й Україну.

Він - наша гордість, він  - учень школи,

Хоробре серце, простий  хлопчина.

Нам не забути його ніколи

Жив і загинув за Україну.

Героям слава і пам’ять вічна

У школі маєм його світлини

Хай на могилі палає свічка.

Він – син народу, син України…»

Яке майбутнє чекає на всіх нас? Коли вже настане мир і спокій на сході України?  Особисто для мене  мир - це спокій у родині, здорові батьки, сучасна рідна школа і весела дітвора. Та доводиться лише подумки уявляти  собі ці мрії, бо  якби я того не хотіла, а зла і жорстокості в світі вистачає. Справжній мир настане  лише тоді, коли матері загиблих солдат не будуть плакати на кладовищах, коли  закохані гратимуть весілля і лунатимуть пісні мого рідного краю.

Якби я не відволікалась, а переді мною завжди стоять рядки поезії вчительки моєї школи:

Стомилася земля від сліз і мук,

Братовбивчі війни,  схаменіться!

До Бога тягнуться долоньки теплих рук,

В дитячі очі пильно подивіться.

Хто відповість за всі оці жахи?

Немає відповіді і лише мовчання.

Куди ведуть міновані шляхи?

Як  повернути мрії й сподівання?

Терпіти і стояти до кінця -

Звучить не як мета, а Божа кара.

Допоки буде ще війна оця?

Коли розвидниться і згине чорна хмара?

Але ж я маю надію, що одного дня я не буду чути інформацію про військові події на сході моєї рідної України. Оце буде радість! Оце буде мир!