24 лютого ми встали о п’ятій ранку. Від нас Херсонщина недалеко - звідти було чути вибухи. Ми так і зрозуміли, що почалася війна. Після того ввімкнули телевізор і побачили, що дійсно, так і є. Доньку я вивезла, а ми були там, поки нас не визволили наші воїни. 

Одразу зникло світло, майже рік його не було. Ті рашисти все валили, все ламали. Чоловіка мого забирали, кудись возили і били. І машину забирали. Чого тільки не робили!

Ми в Херсон їздили, коли нас туди пускали, і потроху там скуплялися. 

В окупантів ми нічого не брали, хоча вони якусь гуманітарку привозили. Люди брали, а ми - ні, бо не хотіли з ними жодних справ мати. 

У них ставлення до людей таке, наче вони фашисти, нелюди. Приїхали на нашу землю і почали тут царювати. Те, що роками люди будували, вони розбили та й поїхали. Техніку позабирали у фермерському господарстві Усе побили і розстріляли - нічого хорошого.

Усі рідні роз'їхалися, ми одні залишилися. Ще ніхто не повертався. Діти як повиїжджали, так і залишаються там.  

Зранку встали, я погнала корів на пасовище і побачила, що наші солдати вже на сільській раді вішають український прапор. Ось так ми дізналися. Багато було солдатів українських у селі. Люди посходилися, були раді, вітали їх і дякували за те, що нас визволили. 

Наразі я просто мрію, щоб закінчилася війна і всі рідні повернулися додому. І взагалі, щоб усі люди наші, українські, додому повернулися.