Війна мене застала на Херсонщині, я там прожила 50 років. Була в окупації дев’ять місяців. Уже після деокупації чоловік помер - ледве поховали, бо бомбили. На старості років живу у чужих людей, бо мою хату розбомбили. 

Коли прийшли наші, то росіяни тікали і розбомбили все. Ні світла, ні води, ні газу не було. Давали «гуманітарку». 

Зараз чоловік тридцять там залишились і страждають. Води немає з криниць - вода висохла, спека. 

Волонтери вивезли мене в Херсон. Я до онука поїхала. Вінниця – моя батьківщина, я тут народилась, а потім із чоловіком виїхала на Херсонщину. Тепер живу не в своєму селі, а в сусідньому, у куми своєї.

Мені здається, війна ніколи не закінчиться. Син на війні, дзвонив і каже: «Я все дивувався батькові, що він на росіян ображався, а тепер я зрозумів, що вони гади». 

Хочу додому, але нікуди повертатись. Все село горить – показують відео. Але там люди звикли. Тепер зідзвонюємось. Хто куди виїхав: хто в Кривій Ріг, хто в Кіровоград - кругом люди, по всьому світу. Чи буде воно відновлюватись і коли…