Під російською окупацією селянам не було життя від тортур окупантів, яких наводили місцеві колаборанти

Ми з села Дудчани Херсонської області, у нас було добре життя. Жили собі з дітьми мирно, все в нас було добре, а потім все перемінилося. Мені 47 років,  у мене четверо дітей: двоє дорослих і двоє малих. 

Як почалась окупація в березні місяці, то звичайно, життя перевернулося з ніг на голову. У нас там такі були, що за рашиків, потім стали старостами і помічниками старости, які на нас насилали руських. Почалися перевірки безкінечні, страх за дітей-хлопців. 

Приїжджали додому до нас росгвардійці, забирали чоловіка і кума. Чоловіка два рази вивозили на розстріл, та Бог милував. Потім за дітей взялися, бо дочка в мене депутат. Хотіли, щоб з ними співпрацювала. 

Ще коли окупації не було, але дізналися, що війна, в перші ж місяці в магазинах все пропало. І поїхати вже не було як, бо кругом люди боялися їхати. Ми, звичайно, не голодали, бо в нас в селі господарство своє.  

Ми не ходили навіть по їхню російську гуманітарку, але вони пригрозили, що як не будемо її брати, вони прийдуть до нас додому і все з погреба витягнуть і роздадуть. 

А це ще ж літо було, то в нас була і консервація, і порося були зарізали і склали все в банки, але все одно все кинули, взяли тільки речі дітей, і втекли. І тільки ми поїхали - через годину вони приїхали вже до нас, і шукали, де ми ділися. Думаю, якби ми не виїхали, то в живих би нас уже не було, бо вони знали нашу проукраїнську позицію.  

І в один день, як зятя нашого побили, ми вирішили виїжджати. За одну годину зібралися з дітьми всі, і двома машинами виїхали. Це було в серпні місяці. Дев’ять днів, як у пеклі, на Василівці простояли в черзі, поки виїхали. Нас ледве випустили. То ми приїхали до Запоріжжя, потім поїхали на Кривий Ріг. Там нам зустрілися дуже добрі люди, які нас підтримували. 

Ми тут живемо недалеко, у Степах: знайшли будинок, тут тихо і спокійно. Спочатку першу половину села нашого, що ближче до Воронцовки, деокупували, а потім ще цілий місяць ми ждали, поки все звільнять. Люди ж в селі залишились, не всі ж повиїжджали. Ми багато з односельчанським спілкуємося, ділимось новинами. Мій будинок поки що, слава богу, цілий, а дітей будинок розбитий стоїть.

В мене є сім'я мої діти, мої внуки. Тримаюся силою духа, хоч інколи і важко. Просто молимось, щоб всі живі-здорові були, це саме головне.