Ми сім'я з Харкова. Були вдома. Я тільки проснулась, щоб збиратися на роботу. Просиналася рано, так як треба було ще підняти дітей до дитячого садка та до школи. Чоловік тільки зайшов додому після нічної зміни. Спочатку навіть не зрозуміли, що то на вулиці гупало. Потім вийшли на балкон (живемо на 9 поверсі). Побачили, що у стороні Чугуєва щось у небі палає. Хоча ми живемо від Чугуєва далеко, хвилин 20-30 на машині. У нас тряслись вікна і здригався дім. І коли чоловік закричав "Збирай дітей - війна", тут вже затряслося все -руки, ноги. Спочатку прибігла (прокинулася ) донька. Ми зібралися дуже швидко (як мені здалося) і поїхали у метро. По дорозі заїхали за сестрою і її котом. Це жах!!!

Було тяжко з дитиною, якій було 2 роки. Шокувало мене тоді все, особливо коли ми перший раз поїхали з чоловіком за їжею у магазин, все зачинено, бомблять, а ти їдеш все далі і далі в пошуках чогось відкритого. В роті пересохло, не могла навіть розмовляти, тільки здригатися від кожного прильоту. Гуманітарну допомогу перший місяць взагалі нікто не возив. Замість солодкого діти їли варення... В магазині навіть туалетний папір давали один в руки.

Нас чоловік вивіз 26.04.22 до Полтави. Сам повернувся до Харкова. Тут його мама, якій 73 років. Вона не хотіла тікати з нами, лишати свій дім.

На 8 березня на блок пості воєнний чоловік подарував мені шоколадку. Вони всім жінкам, які їхали в машинах, дарували шоколадки. Я тоді дуже розплакалась. Дуже приємно було і водночас дуже шкода їх. Працювала у дитячому садку. Зараз написала заяву про призупинення трудового стажу через воєнні дії в Україні.