Мені 48 років. Ми з чоловіком проживали в місті Енергодарі. У нас все почалося вдень. Ми виходили на блокпост - тримали російську колону, не пускали. Під вечір окупанти почали обстрілювати місто. Я в квартирі була одна, був страх такий, що не передати словами. Ховатися ніде було, та й ми такого не очікували.

Перші два тижні була паніка, ми боялись вийти на вулицю. В магазинах практично нічого не було, люди займали чергу за хлібом. Чоловік з роботи приносив два шматочки хліба - їм там давали. Тоді трошки почали з’являтися товари. Потім почали селяни підвозити продукти і продавати.

Був страх за рідних, близьких, бо ми залишилися без зв’язку. Ніхто не очікував, що таке може бути, ми не знали, де хто. Боялись, що нікого не знайдемо.

Евакуації загальної у нас не було. Хіба що в перші дні: можливо, тоді вивозили дітей і людей похилого віку. Я з телеграм-каналів дізнавалася, хто як виїжджав, що треба брати з собою. 

Ми самі вибиралися. Звісно, страх був, коли їхали: всю дорогу були вибухи повсюди. Ми нікому не говорили, що виїхали, тому що не знали, чи доїдемо.

Зараз у родичів живемо. У нас свій центр, штаб з Енергодара - там ми отримуємо допомогу раз на місяць. Батьки в окупації. Чоловік мене вивіз, а сам - в Збройних силах України.

Хочу повернутись додому і жити так, як жили до 24 лютого, а може, ще краще, тільки вдома. Як чоловік сказав: «Ніяких «за кордон», додому - відбудовувати місто».