Оксана Миколаївна втратила чоловіка. Він вивіз її й доньку у безпечне місце, а сам повернувся в Миколаїв і продовжував працювати. Внаслідок ракетного обстрілу отримав тяжкі поранення. Лікарі боролися за його життя, але так і не змогли врятувати

Мені 54 роки. Я жила в Миколаєві з чоловіком і донькою. 

Зранку 24 лютого я почула гул літака. Розбудила своїх рідних. З інтернету ми дізналися, що почалася війна. Ми з чоловіком все рівно поїхали на роботу. У вихідний він вивіз нас з донькою в Первомайський район, бо там було безпечніше, а сам повернувся додому і продовжував ходити на роботу. Пізніше ми переїхали ближче до Миколаєва, в селище Березанка. Тут живуть батьки мого чоловіка. Вони вже похилого віку. Ми підтримуємо одне одного. 

29 березня в результаті ракетного обстрілу була зруйнована частина будівлі облдержадміністрації. Мого тяжкопораненого чоловіка відвезли до лікарні. Там йому зробили операцію. На жаль, він впав у кому й так з неї і не вийшов.

Надіюся, що Україна буде звільнена від російських загарбників, і ми з донькою повернемося додому. Чоловіка я вже не поверну, але заради нього і заради доньки маю продовжувати жити.

Грошей не вистачає, та складніше все ж таки морально. Тяжко втрачати близьких і бачити руйнування. Ми отримуємо гуманітарну допомогу, тому маємо необхідні продукти. Прожити можна. Я вдячна всім, хто допомагає, бо без цієї підтримки було б дуже важко. 

Хочеться, щоб війна закінчилася швидше, але треба повернути території, які входили до складу України в 1991 році. Мені здається, якщо підемо на переговори, то тільки дамо Росії час, щоб вона підготувалася і з новими силами продовжила війну. Треба ліквідувати ворога. Треба боротися й звільняти свої землі.

Хочу повернутися до рідного міста й продовжувати працювати. Тепер роботи буде багато. Миколаївська область дуже постраждала, та й сам обласний центр теж. Щоночі здійснюються обстріли, руйнується все. Будемо відбудовувати.