До війни життя було спокійним. Ми з чоловіком - пенсіонери. У нас свій будинок, садили город, діти допомагали. Війна нас застала у Снігурівці. Коли ворожі танки йшли на Миколаїв, вони не заходили у місто, сунули повз нас. У мене там син був, він військовий. Вони їх зупинили, не пропустили на Новий Буг і на обласний центр: висадили у повітря міст.

Через три тижні, коли окупанти не змогли туди пройти, зайшли до нас у Снігурівку. Я не виходила на вулицю. А ті, хто виходив, махали оркам руками, навіть повітряні поцілунки слали. Колаборанти вони. Їх тепер допитують, навіть сидять деякі дівчата. 

Через три-чотири дні, коли окупанти зайшли, розпочалися обшуки. Орки ходили, шукали. Я дуже хвилювалася, що їм розкажуть про мого старшого сина-військового. Але, на щастя, минуло.

Найскладнішим виявилося те, що мій чоловік сильно захворів. Справа у тому, що у наш будинок ми пустили квартирантів, а самі перейшли жити до батьків. У нашому будинку орки знайшли гранату. Там жив хлопець, який служив у тероброні. Він гранату заховав, але знайомий його здав. Росіяни приходили з обшуком, п'ятнадцятеро їх було. Знайшли боєприпас. 

У мого чоловіка був сильний стрес на цьому грунті. Потім вони шукали нашого молодшого сина, зброю. Чоловік – мисливець, то двічі приходили шукати і його зброю, але не знайшли. Після такого потрясіння чоловік захворів, а з лікарями були проблеми. Потрібно було їхати у Херсон. Його там обстежили, то результати були не дуже хороші: проблеми із серцем, з печінкою, цукровий діабет.

Під час окупації все було дуже дорого. Але я посадила город, тому у нас були продукти. Я не виходила у місто, залишалися вдома.

Коли зайшли наші військові, я ридала. Я навіть зараз розповідаю і плачу. Так сильно я зраділа. Хоч на коліна перед ними вставай.

Орки відступили напередодні вночі. Місто сильно постраждало – багато будинків зруйновано. Ми, на щастя, не постраждали – наша хата ціла. А у людей ні вікон, ні дверей, ні дахів немає.

Напередодні деокупації у мене був день народження. Чоловік сказав, що жодного орка у місті немає. Вийшли, дивимося – іде важка техніка. Глянули, а це наші хлопці, українці. Біля базару вони зупинились. Там їм і цигарки давали, і пиріжками пригощали, в кого що було. До них підбігали і цілували, і обнімали, і на коліна люди ставали. Це потрібно було пережити. Але я ніколи не сумнівалася, що нас звільнять.

Окупанти давали гроші і гуманітарну допомогу, але я нічого не брала, а потім пошкодувала. Можна було б допомогти нашій армії.