Ми жили на Салтівці у Харкові. У перший день війни я не могла повірити, що почалася війна. Мені син розказав про початок цього жаху. Обстріли почалися одразу. Навкруги було все червоне від бомбардувань. У підвалі нас сиділо 16 чоловік.

16 березня чоловік моєї сестри вийшов надвір і загинув від уламкового поранення. Його смерть була миттєвою.

Його тіло пролежало у нас в коридорі дві доби, потім ми його поховали у садочку. Перепоховали ми його лише за два місяці. Ми досі не можемо усвідомити цей жах.

Продукти нам привозили волонтери. Мій чоловік також ризикував життям: їздив до віддаленого магазину, ходив за хлібом на хлібозавод. Коли почали масово гинути люди, чоловік сказав, що треба виїжджати.

До Полтави ми ледве доїхали. Але потім повернулися до Харкова і зараз живемо тут. Раз на два тижні нам привозять їжу волонтери.

Сподіваємось на перемогу. Хочеться найкращого для наших дітей.