Село Вербівка, що на Харківщині, пережило пів року окупації. У перші дні вторгнення Людмила виїхала з дітьми (дочками та племінницею) до сусіднього села. Там, на перший погляд, здавалося безпечніше. 

Дорогою машину із родиною розстріляли, врятувала їхні життя — швидкість. Ночували у підвалі дитсадка. Без тепла та світла. Молоко у пляшці для своєї молодшої донечки Людмила зігрівала під одежею. Вранці російський літак почав бомбити околиці села, тож родина повернулася у Вербівку. 

Поруч із домом впав снаряд. Людмила згадує, як босоніж із дітьми біглі у підвал по уламках скла. Деякий час родина провела в укритті, і через кілька днів Людмила із дочками полишила окуповане село. А ось племінницю Даринку, яка має приглухуватість з народження, не відпустив батько дівчинки. Дитина залишилася із братом та батьками Людмили. Згодом у полоні росіян опинився і чоловік Людмили.