Мешканка Станиці Луганської не кидала свого хворого чоловіка навіть під обстрілами, залишалася з ним до кінця.

У мене чоловік – чорнобилець. Зі здоров'ям і так було погано, а коли бомбили, то ще гірше стало. Без вікон і без дверей жили, нас тричі бомбили, а ми нові вікна та двері вставляли. Чоловік був після інсульту, а війна добила його остаточно.

Він п'ять років був паралізований. І слух втратив, коли бомбили, нічого не чув. Я бігаю, плачу, кричу, а він не розуміє, що таке. А воно поряд розривається. Я його вкриваю ковдрою, бо поруч шибки з вікна можуть полетіти, сама під стіл. А коли «Гради» вдарили і шибки полетіли, тоді він зрозумів, навіщо це все.

"Гради" 40 залпів роблять і потім перерва, перезаряджаються. Я думаю: поки перерва, може, його в бомбосховищі сховати? Але як я його дотягну на інвалідному візку? Поки тягтиму нас підірвуть. Тому нікуди ми не бігали, коли обстріл був, я біля нього сиділа. Чоловік помер у 2018 році, з того часу одна живу.

Донька працює лікарем у Києві, поїхала, як тільки почали бомбити. Воно ж все до нашої хати летіло, то до городу, то ще кудись. Кухню літню тільки збудували, ремонт зробили, доньці в хаті зробили. Від літньої кухні взагалі нічого не залишилося, веранду розбило, а ще дах побило, двері вікна вилетіли. І донька не витримала, поїхала на вокзал – куди йшов поїзд, туди сіла та поїхала. Просто так поїхала, та й годі. Це було 2014 року.