"Чого ми найбільше боялися в драмтеатрі – померти живцем від чадного газу"

Актори Донецького академічного обласного драматичного театру, який працював у Маріуполі, перші тижні повномасштабної війни прожили в стінах рідного закладу. Там вони разом з іншими маріупольцями ховалися від обстрілів, волонтерили, ділилися одне з одним останньою їжею – аж поки в будівлю драмтеатру не влучила російська авіабомба. Скільки людей загинуло від авіаудару ‒ достеменно невідомо. Після трагедії у Маріупольській міськраді заявили про приблизно 300 загиблих. Інші джерела називають вдвічі більшу кількість вбитих. Співробітникам театру дивом вдалося вижити.

Що пережили під масованими обстрілами в рідному місті, як змогли вибратися з оточеного Маріуполя та як відроджують свій театр зараз, на підконтрольній Україні території, – співробітники й актори розповіли проєкту Радіо Свобода «Ти як?». Матеріал «Радіо Свобода».

Актор драмтеатру з Маріуполя Дмитро Муранцев – двічі переселенець. Його батьки лишилися в окупованому росіянами Харцизьку, звідки Дмитро виїхав кілька років тому. З 2019-го він жив в Маріуполі, навчався на актора в коледжі мистецтв. Заняття відбувалися на малій сцені драмтеатру, який потім став трагічно відомим на весь світ.

Початок повномасштабної війни застав Дмитра в гуртожитку, де він мешкав.

«Це здавалося нелогічним: вісім років Росія приховувала, що веде проти нас війну, і чому вона вирішила на дев’ятий рік відкрито напасти?» – Дмитро Муранцев.

«Перше, що я побачив у вікно, – всі побігли знімати готівку до банкоматів. Місто почали обстрілювати. Ми чули вибухи й раніше, але таких вибухів ще не було. Поруч прилітало в будинки, будинки горіли, у ресторан було пряме влучання – замість нього утворилася вирва, це дуже близько від нас. Бомбосховища не було, спали на підлозі на першому поверсі. Зникло світло, зв'язок. Спершу не вірилося, що [масштабна] війна. З 2014 року я чув, що щось бахкає за містом, тому думав, що вони знову бряцають зброєю, лякають. Це здавалося нелогічним: вісім років Росія приховувала, що веде проти нас війну, і чому вона вирішила на дев’ятий рік відкрито напасти?» – каже чоловік.

Перші дні війни актор прожив у гуртожитку. П’ятого березня, коли з’явилася інформація про можливу евакуацію від драмтеатру, переїхав туди. Людей було більше ніж тисячу, згадує він. Дмитро з його тодішньою дівчиною Лізою та її мамою знайшли прихисток у підвалі. Склянка гарячого супу, пригадує, іноді кілька шматочків печива – ось і вся їжа, яка перепадала на день кожному з дорослих.

«Було дуже багато людей в театрі. Люди були замість стін, люди були замість підлоги. Сформувалися волонтери. Наші військові допомагали – інколи привозили свої запаси, ми їх розподіляли. Сформувалася польова кухня, і нам раз на день видавали по склянці супчику», – каже він.

Українські військові відкривали магазини, щоб люди могли взяти харчі. На виході контролювали, щоб ніхто не брав алкоголь. «Оце нас врятувало – чипси, бо вони можуть зберігатися у відкритому вигляді, вони калорійні, як консерви. Вони реально втамовували голод. Вода була технічна з пожежних резервів, так її пити було не можна – кип’ятили. Люди самоорганізувалися», – говорить він.

16 березня, у день, коли армія РФ розбомбила драмтеатр, згадує Дмитро, вони з Лізою саме збиралися поснідати – тому пішли в підвал. Напередодні їм дісталося трохи замороженої риби. Її приготували на імпровізованому мангалі – дві цеглини, дрова, вогонь.

«Чого ми найбільше боялися – померти живцем від чадного газу» – Дмитро Муранцев.

Збиралися піднятися на верхній поверх – у вбиральню, щоб вмитися. Але затрималися – це і врятувало: «Сидимо, їмо. Я кажу: «Ну все, ходімо вмиватися». А Ліза каже: «Залишімося, доїмо цю рибу». Хоча вона ненавиділа рибу і їла її просто, щоби не лишитися голодною. Ми їли через силу. І ота риба нас врятувала.

Ми їмо – і тут падає бомба. Було десять варіантів – і лише один з них не померти. Сильний вибух, трясуться стіни – і починають сипатися шматки будівлі».

Спершу, пригадує Дмитро, був мовчазний шок. Далі пара почула запах горілого.

«Це те, чого ми найбільше боялися, – померти живцем від чадного газу. Це мене вибило з напівтрансу, я одразу побіг глянути, чи не завалило вихід. Дивлюся: люди виходять. Ми взяли наші документи й вибігли. На вулиці я побачив – театру немає. Просто гора уламків. І під цією горою кричать люди. Я запам’ятав дітей. Вони всі були в побілці. І на цій побілці – криваві рани, червоне – на білому», – розказує Дмитро.

Люди намагалися пробратися через брилу уламків, діти кликали батьків – була паніка. І на тлі цієї паніки продовжував літати бомбардувальник. «Ліза питає: «Що робити?». А я вже нічим не можу її втішити, не можу сказати, що завтра буде «зелений коридор», як я їй казав до цього, втішаючи й себе самого. Це була така терапія. Кажу: «Лягаймо». Ми полежали, я помолився», – каже чоловік.

Потім вони утрьох побігли подалі від драмтеатру. Дорогою їх підібрала проїжджаюча машина. Так дісталися до Мелекіного, що поблизу міста, де кілька днів пожили в кімнатці пансіонату. Туди їх пустила знайома.

«Та жінка дала нам заморожений хліб. Хліб морозили, щоб він не псувався. Це була така насолода! А одна бабуся продавала нам молоко по 30 гривень за літр, домашнє. Це дуже рятувало! Ми наголодувалися – і те молоко видавалося нам страшенно жирним, ми прямо переїдали, було дуже незвично – відчуття ситості», – згадує Дмитро.

Далі через блокпости він з дівчиною та її матір’ю добирався на підконтрольну Україні територію. Свою харцизьку прописку ретельно приховував – щоб не мобілізували до угруповання «ДНР».

«Витримав не завдяки акторській майстерності, а завдяки божевільному адреналіну», – Дмитро Муранцев.

«Я брехав, що я – з Маріуполя. Порвав свій паспорт, лишивши тільки закордонний. Казав: ось мій закордонний паспорт. Росіян було оминати легко, «кадирівців» – легко, а найважче було «ДНРівців», своїх зрадників, бо вони знають місцевість. Це було навіть акторське випробування – дивитися в очі і ніби чесно все казати. Бо могли ж спитати: «А де твої батьки?». Витримав не завдяки акторській майстерності, а завдяки божевільному адреналіну», – згадує театрал.

Далі було Запоріжжя, потім – Львів, пізніше – Коломия, де він оселився у далекого родича. Працював на підприємстві, яке робило тушонку для ЗСУ, аж поки не пролунав дзвінок – і запрошення долучитися до відновлення театру.

Так Дмитро опинився в Ужгороді. У червні 2022 року разом з режисеркою й новопризначеною керівницею театру Людмилою Колосович вони почали працювати над сценарієм першої вистави – «Крик нації» про Василя Стуса.

«24 лютого розпочалося ж не в 2022 році, а кілька століть тому», – Дмитро Муранцев.

«Я одразу погодився, не думав навіть про зарплатню, бо я, як студент, звик грати безкоштовно. Це практика. Долучився до театру, адже це для мене була честь. Долучився й до написання п’єси про Стуса, вона заснована на його листах. Граю кілька ролей в оточенні Стуса – від сина Стуса до КДБістів, які його б’ють… Стус серед молоді зараз переживає відродження. Він – модний. Його любить молодь читати й цитувати. Він обігнав свій час. Він тоді говорив про те, про що зараз говоримо ми. 24 лютого розпочалося ж не в 2022 році, а кілька століть тому», – переконаний актор.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.