«Чотири будинки у нас згоріло, а побитих – вважай кожен»

Живу в селі Березовому, 15 соток у нас городу. Поруч — Маріупольська траса. Багато-багато вибухів було саме в нас на городах. Я не знаю, звідки воно летіло. Снаряди ж без бирок.

Зі снодійними я сплю дві години. У мене всередині все труситься. Настає ніч і думаєш: Бог його знає, що воно буде. Більше ні про що не думаєш. А якщо раптом десь почули, що стріляють, то й не хочеться жити. Стріляють зазвичай увечері, починається взимку з восьми, влітку – з дев’яти.

Город у нас був, птицю ми тримали, допомагали ми дітям, усім допомагали. А тепер я не знаю... Пенсії низькі, купити – треба їхати у Волноваху чи у Вугледар, а дорога... Ну що там на пенсію [купиш], якщо 1700 пенсія? Дуже важко. Якби не давали гуманітарну допомогу, я навіть не знаю.

Син у Донецьку, а в Маріуполі буде правнук у червні. Там у мене внучечка. У нас немає Інтернету. Я ходила до знайомого, по Інтернету хоч трохи дізнавалася, як там справи, як живі-здорові.

Двоє дітей, двоє онуків і правнук Кирило. Йому чотири з половиною, саме перед війною народився, в грудні. Говорить вже чітко, батьки його до логопеда водять, він погано говорив, а зараз говорить добре. Ось це радує.

Я б хотіла, щоб він приїхав сюди, обійняти його та погуляти тут, щоб він у мене був хоча б літо.