Служитель церкви залишився в живих через те, шо прийшов по воду після обстрілу, який забрав життя людей у черзі

Я з Маріуполя. Життя там було гарне. Я пішов на пенсію в 50 років по «гарячому стажу». У мене є дружина і двоє дітей. Старший вже живе окремо, а в 2020 році ми всиновили восьмирічну дитину. У 2022 році почалася війна.

Я служив у церкві, коли почалася війна. Розумів, що небезпечно, але жінка не хотіла виїжджати. Я її переконував виїжджати і в перший, і в другий день, а сам залишався служити. До нас приходило багато людей, іноді - до 350. Я добу через дві служив у церкві, а решту часу допомагав родині: рубав дрова, діставав воду. Світло і газ були до 1 березня, а потім усе зникло.

Найбільше мене шокували перші вибухи. Дві міни прилетіли дуже близько, потім влучили біля будинку, де ми гуляли з собакою. 

У церкву теж прилітало, але будівля не постраждала. Я бачив людей, які загинули. Черга у магазині була розбита, і поруч лежали тіла людей. Я просто прийшов туди пізніше. Також хотів зайняти чергу.  

Найбільше я переживав за сім’ю, як всіх вивезти. Ми забрали маму, а через кілька днів - маму і тата жінки. 

Жили вшістьох: по двоє в кімнаті. Коли перша і друга черги людей виїхали з церкви, я зрозумів, що й нам треба їхати. Обстріли ставали частішими. 

20 березня ми вийшли з церкви під обстрілами, пережили ніч у підвалі, а наступного дня наші брати приїхали на трьох автобусах. Два з них пошкодили, і ми всі поїхали на одному. Дорога була важкою, але ми дісталися Запоріжжя. Там переночували у церкві. Через три дні виїхали до Рівного, потім - у Тернопіль, а далі — у Миколаїв Львівської області. Півтора місяця жили в церкві, нас годували тричі на день, а потім орендували квартиру. Зараз живу з мамою та сином. Дружина поїхала у Маріуполь допомагати своїм батькам.

Я кожного дня молюсь за перемогу.