Сергій виїхав з Луганщини під обстрілами. До останнього він залишався на роботі й допомагав людям, чим міг

Мешкав я в Луганській області, в місті Сєвєродонецьку. Все було нормально до повномасштабного вторгнення. Але коли окупували Лисичанськ, Рубіжне і Сєвєродонецьк, був вимушений евакуюватись.

Дорогою на роботу я прочитав новини про те, що почалась війна. Також  зранку було чути вибухи в передмісті Сєверодонецька. В перший же день стались кілька прильотів. Морально я був готовий до нападу росії. Події розгортались так, що розумів - щось буде.  

Коли половина міста Сєвєродонецька була захоплена, ми були в Лисичанську. Від Сєвєродонецька до Лисичанська дев’ять кілометрів, тож до нас долітали снаряди. Ми в той час надавали людям допомогу при евакуації, роздавали їжу тим, хто потребував.

Важко було дивитись на сльози тих, хто бачив смерть своїх близьких, хто втратив свої домівки.

Коли я виїжджав, було незрозуміло, що коїться і що буде далі. Я точно знав лише одне – у Сєвєродонецьку бойових дій не буде, тому що там не було наших військ. Тому ми вирішили, що моя родина залишиться вдома. А тепер вони в окупації, і це для мене - найважче. Та й самому дуже додому хочеться. Але треба готуватись до того, що ця війна триватиме досить довго.

Та я вірю, що моє майбутнє - в Україні. Головне, щоб мир був, все інше відремонтуємо, відбудуємо.