Через війну ми тікали з дітьми від обстрілів, будинок майже зруйнований, жити нам ніде. Переїздимо з дітьми з одного місця в інше. Діти стали замикатися в собі, бо немає ніякої впевненості у завтрашньому дні.

Найбільше мене шокувала безлюдяність окупантів, які не пожаліли нікого. Загибель мирного населення, загибель наших військових, кількість яких тільки збільшується.

Були труднощі з продуктами, ліками та водою, і наразі є, бо заробітної плати вистачає на оренду житла, а дітям хочеться такого життя як і раніше, цукерок, морозива, і смачних сосисок, а коштів нема.

Ми опинились зачинені в підвалі, де рятувались від обстрілів до 100 людей, і ми не могли звідти вийти, а окупанти трощили наше місто. Потім ми п'ять днів їхали на машині на західну Україну, щоб врятувати дітей і врятуватись самим, то навіть нас дорослих травмували ті події, які ми пережили. Те що у нас немає дому - це теж травма для дітей.