Неля і її чоловік бачили, як літак скидав бомби на житлові будинки, як червоні "гриби" вибухів підіймались над Чугуївським аеродромом

Мені 59 років. Я не працювала, займалась домашнім господарством, дивилась за онукою. У чоловіка був бізнес. Коли почалась війна, бізнес розбомбили. Чоловік через війну від нервувань став інвалідом: отримав інфаркт, інсульт, цукровий діабет.

24 лютого ми прокинулись від вибухів, бо жили на околиці Харкова. Ми бачили у вікно, як бомбили аеродром у Чугуєві. Це було в 22 кілометрах від нас, але гігантські червоні гриби від вибухів ми бачили так чітко, наче це було у нашому дворі. Ми вийшли на вулицю, зібрались сусіди - ніхто не розумів, що робити далі. Вибухи були все ближче до нас. Було страшно за онуку.

Спочатку ми були вдома, якась їжа у нас була, а потім перейшли у шкільний підвал. Десь на п’ятий день почали волонтери привозити ліки і їжу до школи. Але ми були такі знервовані, що їсти нічого не могли і навіть не розуміли, що не їли.

Пам’ятаю, як хтось захопив поліцейську машину і вбив поліцейських. Коли виїжджали з Харкова, я бачила цю машину - вона розстріляна була.

Найбільше мені запам’ятався літак, який скидав бомби на наш район. Коли вибухи припинились, я бачила у вікно, як він летів у бік Бєлгорода. Його потім підбили і льотчика в полон взяли.

Він казав, що бив по координатах. Це просто жах: він бачив, що це житлові будинки, але все одно скидав бомби.

Через два дні після початку війни бої були вже в нашому районі. Заходили диверсійні групи росіян, перестрілка була, танки вибухали. Через кілька днів почали наш район обстрілювати з «Градів» і з літаків кидати бомби. Першого березня був такий обстріл, що людей вбивало, і ми просто не витримали. Онука перестала розмовляти від жаху, і ми поїхали з міста.

Коли виїжджали, бачили, як люди йшли пішки на вокзал, тому що метро не працювало. З валізами, тягнули за руки маленьких дітей за собою. Це було страшно.

Спочатку поїхали ми з донькою і онукою, а потім - чоловік. Наш район бомбили і обстрілювали до 21 березня безперестанку. Школа, куди ходила моя онука, сильно постраждала: вікон немає, бо снаряд прилетів прямо у двір. Наш будинок постраждав - теж вікон немає. Тільки зробили нам ремонт перед війною, у дворі асфальт поклали.  Тепер від ремонту немає і сліду: на новий асфальт падали снаряди «Градів». Жах просто був.

Зараз ми у Світловодську Кіровоградської області. Раз на місяць їздимо на обстеження у Харків після того, як чоловік пережив інфаркт. Але повернутись додому не можемо, тому що наш район досі обстрілюють. Якось ми приїхали і в нашому районі два вибухи були: чоловікові довелось викликати швидку допомогу. Йому тут не можна залишатись.

Я мрію повернутись додому. Я розумію, що життя буде не те, але мрія у нас одна: повернутись додому. Аби був мир, а там - виживемо.