Мені 35 років. Я мешкала із сім’єю в місті Слов’янськ Донецької області. 24 лютого прокинулася від вибуху. Спочатку подумала, що мені почулося. А коли пролунав другий вибух, то зрозуміла, що сталося щось нехороше. Семирічна донька спокійно спала у своїй кімнаті. Потім телефонували знайомі, друзі й говорили, що почалася війна. Після тих двох вибухів увесь день було тихо. Згодом ми чули, як росіяни бомбили Ізюм, як завдали авіаудару по Святогірську. Кілька ночей провели в підвалі.

Через стрес у доньки з’явився цукровий діабет. Вона стала інсулінозалежною. "Швидка" відвезла нас у лікарню міста Дніпра. У кінці березня ми переїхали у Жовті Води. Плануємо залишатися тут до кінця війни. Отримуємо гуманітарну допомогу і соціальні виплати.

Мене дуже вразило влучання в житловий будинок у Дніпрі. Я довго не могла відійти від цього.

До війни я була вихователькою у дитячому будинку. Потім деякий час працювала дистанційно. Згодом залишилася без роботи.

Я завжди радію перемогам наших військових, навіть маленьким просуванням на фронті. З кожним днем вони наближають нашу перемогу. Надіюся, що війна закінчиться якнайшвидше. Можливо, до кінця цього літа.

У мене зараз є три найбільших бажання: щоб одужала моя донечка, закінчилася війна, і ми повернулися додому.