Мені сорок років. У мене троє дітей. Ми живемо в Охтирці Сумської області. Я працювала в селищі Харківського району. До вересня він був в окупації, а зараз замінований. Тож я залишилася без роботи.
Старший син навчався в Києві. Він зателефонував мені 24 лютого і сказав, що почалася війна. Я не повірила, однак невдовзі почула вибухи. У перший день війни у дитячому садку загинула семирічна дитина. На третій день бомба влучила у військову частину, розташовану в нашому мікрорайоні. Було багато загиблих. Я з двома доньками виїхала в Охтирський район. Однак там виявилося ще небезпечніше. Через село, в якому ми були, пройшло кількасот одиниць російської військової техніки. Коли столицю обстрілювали, син виїхав на захід України. А я з доньками згодом повернулася додому.
Найстрашніше було, коли над будинком кружляв літак і скинув бомбу на підприємство, що знаходилося неподалік. Люстра впала, стеля осипалася.
Донька навчалася, попри обстріли. Закінчила одинадцятий клас. У неї була можливість виїхати на навчання за кордон, але вона вирішила залишитися в Україні.
Війна об’єднала нашу сім’ю. Син ще ніколи так часто, як цього року, не говорив, як сильно мене любить. Ми ніколи не обіймалися так часто, як під час війни.
Я думаю, що війна триватиме довго. Та й відгомін війни ми ще довго чутимемо. Мені хочеться, щоб мої діти жили у мирній, квітучій країні.
