Кисельова Поліна, 9-в клас, Криворізький ліцей № 4

Вчитель, що надихнув на написання — Доля Наталія Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Звичайний лютневий ранок... Почалася війна…

24.02.22 – дата, яку кожен українець запам'ятає назавжди. Ця подія зачепила всіх і кожного. Хтось втратив рідних, хтось дім, а хтось так і залишився на полі бою. У кожного унікальна історія, і  сьогодні ви почуєте мою, дізнаєтесь весь мій шлях довжиною у 1000 днів...

Зимовий ранок. Сонне місто. О п’ятій ранку мене розбудила мама зі словами: «Війна, доцю… Треба збиратися!». Ще не розуміла, що відбувається: тато поїхав заправляти машину та купувати їжу. Ми з мамою почали швидко складати найнеобхідніші речі до купи.

Напівсонне місто перетворилося на мурашник, хтось біг до аптеки, хтось до банкомату, увімкнуті телевізори транслювали жахливі кадри.

Я злякано спостерігала за дорослими й ніяк не могла зрозуміти, що це реальність, а не кадри з якогось фільму. 

За кілька днів, 28 лютого,  у місті пролунали перші сирени. Щоразу, коли ми їх чули, то сім'я бігала до підвалу з усім, що могли взяти: документи, їжа та маленький котик. Спочатку багато людей робили те ж саме, але з часом майже всі просто продовжили жити  звичним життям, незважаючи на небезпеку.

Згадую перший місяць війни, коли рідне місто перетворилося на сталеву фортецю.

З Херсонщини та Миколаївщини сунув ворог, потрібно було тримати оборону. Багато людей зі зброєю, великі їжаки-перепони на вулицях, блокпости — усе це з одного боку лякало, але з іншого — ми розуміли: за нами Україна.

Формувалися загони територіальної оборони, усі, об'єднані спільною метою, сміливо стали на захист.

Ситуація загострилася.

Батьки почали активно займатися волонтерством. Спочатку привозили речі, посуд, іграшки для постраждалих людей.

Пізніше почали робити коктейлі Молотова та збирати гроші для нашої криворізької танкової бригади. Ми купували все необхідне: починаючи від аптечок і бронежилетів, до зброї та навіть автомобілів. 

Моя сім’я витримала  декілька тижнів такого напруженого життя, тому вирішили поїхати в найбезпечніше місто в країні — Трускавець.

Дорога до Трускавця зайняла три доби. Не мало правда?

Зважаючи на те, що за нормальних умов  туди можна доїхати за 11 годин, але через блокпости та затори ця поїздка була ну дуже виснажливою.  Ми ночували у школах і садочках, але  батьків не пустили до одного з садків через домашнього котика, тому їм довелося спати в машині.  До сьогодні не розумію, чому нас не впустили, адже кіт взагалі лисий і гіпоалергенний, він наша сім'я, тож не могли вчинити по-іншому.

Приїхавши до Трускавця, ми оселилися в готелі, де й прожили півтора роки. Протягом цього періоду батьки продовжували волонтерську діяльність, робили все можливе, щоб забезпечити всім необхідним армію. Найцікавіше, що ми познайомились з нашим теперішнім польським постачальником через тривогу: разом вийшли до коридору під час сирени, сиділи там пили чай, спілкувалися. Згодом цей поляк подарував татові генератор, який потім передали на фронт. 

Перші місяці війни були найважчими, та легше не стало. Довелося жити далеко від дому та друзів, займатися онлайн. Але з часом ми адаптувалися. Знайшла багато друзів-переселенців, які також покинули свій дім через війну. На сьогодні  місто довжиною в життя — Кривий Ріг — є дуже небезпечним через щоденні вибухи й прильоти. Тому моя сім’я, на жаль, поїхала звідти назавжди.  Я довчаюся онлайн, а наступного  року піду в нову школу. Це, мабуть, буде один з найважчих кроків в моєму житті, та я справлюся. Хоч і буде дуже незвично: нове місто, нові люди, нове життя. Але вірю, що зможу подолати будь-які труднощі, як ми подолали їх за  1000 днів війни.

Доки ми об'єднані й сміливі, наші очі горять і завзяття в думках, доти жоден ворог не зламає й не знищить мою націю!

Справдилися пророчі слова Степана Бандери: і прийде час, коли один скаже: “Слава Україні!”, а мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”