Мені 32 роки, маю чоловіка і дитину. Ми проживали в Полтавці. Зранку прокинулися і через інтернет дізналися, що почалася війна. В мене був шок, коли я побачила звернення президента, який об’явив в Україні військовий стан.
Перша ніч була страшною. Я не знала, що робити, постійно дивилися новини. Було страшно, незрозуміло нічого: чи довго це буде, чи ні.
Найважче було з дитиною сидіти в погребі: там вогко, і ще, звісно, було дуже страшно. Морально важко, коли все бахає, і нічого не можеш зробити.
Ми дуже боялись за дитину через обстріли, і ми вирішили виїхати до Запоріжжя.
Чоловік залишався з батьками. Вони кажуть, що там не було світла, води, газу. Все перебили. Ми тимчасово жили не разом. Але зараз чоловік також виїхав, і ми зараз всі разом.
Нам війна не потрібна. Хочеться, щоб швидше вона закінчилася. Були плани, мрії, і зараз я не знаю, де ми будемо, як ми будемо, бо свого дому немає.
