Мені 55 років. Я живу з чоловіком і мамою в місті Снігурівка Миколаївської області. Ми вісім місяців провели в окупації. Не виїжджали, бо мама лежача. 

Окупанти зайшли в наше місто 18 березня, о другій годині ночі. До третьої години дня через Снігурівку йшла техніка в бік Херсону й Берислава. Наше місто здригалося від гулу танків, бронетранспортерів, Градів. Люди ховалися, бо росіяни кричали, щоб ніхто не виходив на вулицю. 

Зруйнована школа, в якій я працювала. Вона була найбільшою в місті. Пошкоджений поліцейський відділок, Будинок культури і Будинок дитячої та юнацької творчості. Окупанти грабували магазини й будинки. Деякі крамниці підірвали. У більшості жителів Снігурівки забрали автомобілі.

Наш будинок вцілів, а сусідський розбитий. Після удару по військкомату половини Жовтневої вулиці немає. Багато людей загинуло. Якось чотири жінки сиділи на лавочці. Прилетів снаряд – їх розірвало на частини. 

З середини березня по вересень не було світла. Тривалий час не було води. Ми раділи, коли йшов дощ. Пили дощову воду й готували на ній. Щоб приготувати їсти, розпалювали вогнище, бо газу теж не було. 

Мама не отримувала пенсію, а я не могла зняти зарплату з картки. У травні ми отримували українську гуманітарну допомогу. Потім росіяни раз на три місяці розвозили по вулицях свою гуманітарку. Ми з мамою жили впроголодь. Добре, що мешкаємо у приватному будинку. Бувало, їли вишні й запивали водою, або молочну кашу розтягували на тиждень. Через нестачу продуктів і стрес я схудла на 27 кілограмів. У мене серце боліло, тиск підіймався, а ліків в аптеках не було. Дякую жителям вулиці, які ділилися медикаментами. 

Снігурівку звільнили десятого листопада. Я плакала, коли побачила наших військових з українськими прапорами. У солдатів також були сльози на очах. 

Одна донька вже шість років живе в Польщі, а інша під час війни виїхала в Почаїв. Живе при храмі. Я бігала по вулиці, щоб зловити зв’язок і зателефонувати донькам. Боялася, щоб окупанти не відібрали телефон, бо в багатьох відібрали. Розмовляла з дітьми, а неподалік розривалися снаряди. Доньки чули це й дуже переживали за мене. А зараз чутно, як бомблять Херсон. Я думаю, що війна закінчиться нескоро.