Мені сорок років. Маю чоловіка і трьох дітей: двох, восьми і вісімнадцяти років. Ми жили в селі Благовіщенка Пологівського району Запорізької області. З першого ж дня війни через наше село літали літаки та снаряди. Потім прийшли окупанти. 

Чоловік дуже хвилювався за нас. У нього стався інсульт. Ліків не було. Староста села, Ніна Федорівна, допомогла вивезти мого чоловіка в Запоріжжя. Я дуже вдячна їй за це. 

Я з дітьми залишилася вдома, бо не могла покинути будинок. Два тижні не було світла. Воду набирали з колодязя. Згодом ми поїхали у Запоріжжя.

До війни я була соціальним працівником, а чоловік їздив у Польщу на заробітки. Зараз ми безробітні. Сподіваємося, що на Новий рік повернемося додому, або хоча б до весни. Діти скучили за домівкою. Там залишилися собачки. Дякуємо родичам, що піклуються про них. 

Хочеться, щоб життя знову стало таким, як було до війни. Хочеться, щоб Україна процвітала.