Ми з чоловіком до війни працювали в агротоваристві: він був агрономом, а я - касиром. Жили собі, займалися господарством, трудилися. Свекруха перед війною мені дзвонила - переживала, що таке може статися. Я її заспокоювала, казала, що нічого не буде. А коли все це сталося, то в мене був розпач, розгубленість. Не знала, що робити. На роботу в перший день ще прийшли, а потім уже нас розпустили.

З дому ми поїхали ще в березні, бо потрібно було вивезти дитину. І от уже п’ять місяців ми у Запоріжжі. Спочатку ми забрали доньку до себе в село із Запоріжжя, бо думали, що в селі буде безпечно, адже у нас там немає нічого стратегічного. Думали, що в місті страшніше. А коли стали через голову літати «Гради», то потрібно було вивезти дитину. 

Почали і сусідні села бомбити. Кілометри за півтора від нас стояли росіяни. Було страшно.

Напевно, найважче те, що ми не знаємо, що відбувається вдома, переживаємо за своє майно, бо ми все життя на щось заробляли. Там і господарство лишилося. Тяжко було все покинути і поїхати. У селі своя і вода, і їжа. Не було тільки світла та газу. Їх і до сьогодні не ввімкнули. 

Ми виїхали своїм транспортом, проблем під час виїзду тоді ще не було. Зібрали, що могли, і поїхали. Весь час - страх, стрес. Через ці переживання чоловікова мама померла.

Якби ж війна швидше скінчилася! Уже додому хотілося б повернутися, продовжити жити так, як до війни.