Валентина Дмитрівна з дітьми вчасно виїхала зі Снігурівки у Нововасилівку - на подвір’я дітей впала ракета

Мені 66 років, я пенсіонерка. Зараз удома, ніде не працюю, хворію. Живу у Миколаївській області - село Нововасилівка. Ми були и в окупації, росіяни стояли тут до середини листопада.

24 лютого син був на роботі, подзвонив мені о шостій годині ранку і сказав, що почалася війна. Я виїхала з села до них у Снігурівку. Там живуть син, мама, онуки. А через два тижні, коли почали бомбити, ми повернулися в село всі разом. І якраз вчасно, бо через дві години після нашого від’їзду туди прилетіла ракета: нам винесло вікна, двері, побило шифер, подовбало всі будівлі у дворі, погріб, дах. Тільки стіни залишилися.

Дуже важко було, коли окупанти приходили. Вони лазили по домівках. Обшуки були і в погребі, і в сараї, і в хаті, і на горищі.

Найбільший стрес був, коли я хотіла подзвонити дітям, а мене схопили з телефоном троє військових і посадили. Я вже попрощалася з усіма - думала, що це кінець. Але мене відпустили.

В нас води не було, світла теж. Світло з'явилося вже в листопаді, коли нас звільнили. І вода теж. А до того набирали в криницях та в знайомих. З їжею було важко, тому що нас не випускали з села. Люди деякі примудрялися проїхати, щоб хоч трошки хліба нам завезти. Вже коли нас звільнили, то почали возити «гуманітарку». Тоді стало легше. Нам привозили й побутову хімію, але переважно - продукти. Їх і зараз завозять у достатній кількості.

Міст нам підірвали окупанти, коли відступали, але зараз наші військові налагодили сполучення. Хвилюємося за наших хлопців і хотіли б, щоб усі повернулися додому живими.