Ляховий Андрій, 8 клас, Гвардійський ліцей Гвардійської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ляхова Марія Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя… Чи задумувався хтось із нас над значенням цього слова до війни? Я думаю, ні. До 24 лютого 2022 року ми усі жили, будували плани, мріяли, раділи. У мене теж було дві мрії – купити мотоцикл та поїхати разом із батьками на відпочинок. Але… Один ранок змінив і перекреслив усі плани. Розпочалася війна, – сказала моя мама. Ця фраза не дає мені спокою до сьогоднішнього дня.

У мене слово «війна» асоціюється із сльозами, болем, розпачем, тривогою і неспокоєм.

До цього часу про війну  я читав у книгах або бачив у фільмах. А зараз війна усюди: у  думках, у спогадах, у повітрі, у взаємовідносинах… Ця подія змінила мене  і моє життя назавжди. Бо через чотири дні після повномасштабного вторгнення мій тато пішов на війну. До сьогоднішнього дня він захищає нашу територію, боронить кожен сантиметр української землі.

Я ним пишаюсь. Мрію теж стати таким мужнім як він.

Зі словом «війна» ми навчилися жити у постійній тривозі: зібрані речі, документи, запаси їжі, перебування в укритті, без світла, без інтернету… І постійне переживання за життя тата. Особливо, коли він іде на так звані «виходи». Я багато чого переоцінив, зовсім по-іншому ціную те, що в мене є. Мені дуже не хочеться, щоб моє дитинство проходило у такий страшний час, коли небо здригається від звуків ракет або шахідів.  Коли кожен день для нас є випробуванням.

Звичні розваги, навіть дитячі, стали для нас розкошами. Ми занадто швидко стали дорослими. Я часто виконую роботу, яку, зазвичай, не виконував би, якби тато був вдома.

Війна вдерлася в кожну родину і сім’ю. Мільйони українців пережили втрати, розлуку, невідомість, змушені були їхати із своїх домівок, шукаючи спокою. Вона вплинула на здоров’я багатьох, залишивши глибокі рани.

Сьогодні в мене одна мрія -  жити без війни. Все роблю для того, щоб наблизити перемогу: допомагаю плести маскувальні сітки, костюми «Кікімора», допомагаю продуктами харчування, різними речами.

І, звичайно, щоденна молитва за тата і за всіх військових, щоб повернулися додому живими. Зроблю все можливе, щоб люди жили спокійно, щоб земля не здригалася від вибухів, щоб не гинули люди, особливо, діти.

Для багатьох українців війна стала випробуванням у житті. Адже потрібно було змінювати місце проживання, побут, звички. А хтось має навчитися жити без когось: сина, брата, чоловіка, друга. Це боляче.

Коли закінчиться війна – це буде найщасливіший момент у моєму житті. Тоді, напевно, я куплю мотоцикл і ми поїдемо на відпочинок. Усі разом: з татом, мамою, старшою сестрою. Вірю, що так буде.