Ми з міста Бахмут переїхали в Жовті Води. Я до останнього не хотіла виїжджати, чекала на сина. Він пішов у перших рядах добровольцем. А тепер є свідоцтво про смерть, але немає ні тіла, ні діла. Я до цих пір вірю в те, що знайдуть мою дитину. 

Виїхали ми 12 листопада 2022 року - після того, як місто почали обстрілювати фосфорними бомбами. Ми ледь залишились живими. Зараз знаходимось у Жовтих Водах. Мій чоловік - інвалід другої групи. Потроху відходимо. Звичайно, такого не забудеш ніколи і не побажаєш нікому. 

Якраз оце 12 липня було. Хлопці повибігали, хто в чому був: хто у трусах, хто без шкарпеток. Ми теж повилітали. Ніхто не думав, що так буде. Вони бігали у нас по всіх хатах стукали й питали, чи живі. 

Потім ще був другий приліт. Ми давай швиденько ховатись по підвалам. Молодці хлопці тоді надавали першу допомогу тим, хто постраждав. Викликали «швидкі», пожежників. Через будинок від нас сильно горів дім.  

На той час у нас вже не було зв’язку. Ми виїжджали десь кілометрів за тридцять, щоб знайти зв’язок. Невістка з дитиною виїхали раніше, бо дитина була дуже налякана. Вони виїхали в квітні. Ми їй зателефонували. Вона знайшла нам квартиру лише за комунальні. 

Нам прислали машину, якою ми виїхали. Хлопчик такий молодець, бо ми тільки почали виїжджати, як прилетіло на Кам’янці. Він каже: «Так. Тримайтесь, нам головне виїхати за літак, а там вже буде легше». Газ – на всю, і полетів. 

Хочеться миру. Найголовніше - щоб настав мир, закінчилась війна, щоб онучка вступила до інституту. Звичайно, хочеться додому, а там - як бог дасть. Наше місто дуже потрощене.