Устуянова Вероніка, 10 клас, Опорний заклад освіти «Кубейський ліцей з початковою школою та гімназією» Кубейської сільської ради Болградського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чеглатонєва Алла Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року. Мирне життя зупинилось. По всій території України лунає повітряна тривога. Почався обстріл військових та цивільних об’єктів, постраждали домівки громадян. Доля українців змінилась. Велика кількість людей зібрала найважливіші речі і переїхала в інші країни або в безпечні місця, де не було обстрілів, а деякі люди не встигли виїхати з міст – їх захищало сховище. Як вплинули ці події на мене? Ранок четверга. Я прокинулася і почала збиратися до школи.

Увімкнувши телефон, побачила повідомлення : «В Україні почалась війна», «Обстріли в Одесі», «Введення воєнного стану», і таких повідомлень було сотні. Батьки стривожені, телефонували всім родичам та знайомим, аби дізнатися, що з ними все добре.

Найгіршим було читати повідомлення близьких людей, які почали ранок з вибухів, збирали тривожну валізу і виїжджали з міст. Їх чекав дуже тяжкий шлях під звуки тривоги та вибухів. Постійні затори дорогах, переповнені транспорти, забиті вокзали, люди засинають на підлозі, діти не розуміють, що відбувається, і хочуть повернутися в затишний дім. Із найважливіших речей лише документи, в такі моменти забуваєш про цінні речі, в голові лише думки про те, як врятувати себе і свою родину.

В думках лише питання: «Що робити?», «Як діяти?», «Що буде далі?». Було страшно.

Кожного дня новини все гірші, число загиблих зростало, велика кількість постраждалих – і найстрашніше, що серед них є діти. Всі звинувачують країну-агресора, їм не буде вибачення, бо життя людей  не повернеш, не повернеш спокій і затишок в розвалених будівлях, не повернеш дні, які могли бути святом - вони стали найгіршими днями в житті. Минуло немало часу і життя продовжується.

Дякуючи нашим захисникам, наша територія була в затишку. В навчальних закладах обладнані сховища, і ми почали ходити до школи.

З кожною повітряною тривогою ми проходили в укриття. Чекали закінчення тривоги, але вона тривала годинами. Приходили повідомлення про вибух на електростанціях, після чого почали вимикати світло. Це не заважало громадянам продовжувати життя. Всі ми вірили в силу ЗСУ та допомагали їм як могли: збирали кошти зі шкільних ярмарків і віддавали волонтерам, на деяких уроках робили свічки для військових, і це об’єднувало нас. Люди почали запасатися ліхтариками, свічками та генераторами. Це був новий затишок в хаті, вся родина збиралася разом під одним ліхтариком, відволікаючись від поганих новин.

У квітні 2024 року наша родина вирішила поїхати до Болгарії. Мені дуже не хотілося залишати рідний будинок, бабусь та друзів.

9 клас я завершила на дистанційному навчанні, було нелегко без вчителів та однокласників. Кожного дня згадувала, як було весело в школі, і мені дуже сильно хотілось повернутися до них. Тішили лише нові місця і родина. Знаходячись за кордоном, ми також намагалися допомагати нашій країні. Дві  мої сестри займалися волонтерською діяльністю: зустрічали біженців і надавали їм допомогу та підтримку. Інша країна стала моїм другим будинком, цей факт було тяжко прийняти, я сумувала за рідним селом, не знала, коли побачусь з близькими людьми. Нарешті ми вирішили повернутися в Україну. Залишалися личені дні, вони були наповнені очікуванням та терпінням. Настав цей день. Я чекала момент, коли ми заїдемо на кордон України, і тоді я буду найщасливішою людиною.

Ми приїхали, зайшли в будинок, я побігла до своєї кімнати – і на очах зібралися сльози – сльози радості та щастя. Я не могла повірити в те, що я вдома. В цей же день ми зустрілися з бабусями та друзями. Ці моменти були найцінніші і найяскравіші.

Зараз, знаходячись в Україні, я розумію, що немає кращого місця. Я вірю в те, що скоро настане спокій і мир нга нашій землі. Я маю віру в сили ЗСУ, віру в українців, віру в державу. Нам усім треба бути одним цілим, аби ніякий ворог не зміг нас подолати. Наша головна зброя – це те, що ми одне ціле, як велика стіна, яку неможливо зламати. Ми – незламні українці!