Я прокинулась від вибуху. З вікна побачила, як їдуть російські танки. Чоловік почув, як окупанти казали, що будуть заміновувати територію. Я злякалась за дітей та лежачу матір. Ми переїхали до знайомих на сусідню вулицю, подалі від околиць села. Після окупації не було світла й газу. Місяць ми прожили без зв’язку. Моє керівництво мені повідомило, що росіяни будуть наполягати на співпраці, тому я вирішила виїжджати.

З чоловіком, дітьми та мамою ми перетнули тридцять п’ять блокпостів. Було дуже страшно.

Чеченці оглядали мого чоловіка на наявність татуювань. Я була налякана, бо чоловік раніше був військовим у зоні АТО. Йому вдалося поговорити з чеченцями так, що вони не здогадалась ні про що. Ми поїхали далі. Потім я не розмовляла дві доби, бо була шокована. Мій чоловік зараз захищає країну. В окупації залишається мій будинок. Я знаю, що там зараз ніхто не живе. Сподіваюсь, що скоро війна закінчиться, і я повернусь. Дуже хочу свій будинок, хоча б маленький, але головне, аби не на окупованій території.