Окупанти провели у Снігурівці декілька ротацій. Найгірше поводились із людьми чеченці

Я жителька міста Снігурівка. Мені 46 років, працюю прибиральницею в адміністрації. 

24 лютого ми з дитиною йшли до школи, і нам сказали, що вона зачинена, тому що війна. Вранці ми бачили новини, але не повірили. А коли вже сюди росіяни зайшли 19 березня, це був жах. О пів на сьому ранку по центральній вулиці колона рухалася. Ми вийшли на город і все бачили. Це був жах, сльози і страхіття, бо ми не знали, що в нас буде завтра. Війна – це страхіття. 

Перші два місяці було дуже тяжко. Не було ні води, ні світла, ні продуктів, ні газу. Ми будували собі плити на вулиці, на городі, й варили їсти на дровах. Відразу було важко, ділилися з сусідами. 

У кого холодильники були забиті м'ясом до війни, почали все переробляти, бо світло ж пропало. Проблеми були трошки з крупами, але люди ділилися. Ми в себе на кутку всі одне одному допомагали.

У окупантів щоразу була нова ротація, нові люди. Одні були нормальні, а інші не дуже. Коли приїхали чеченці, ми старалися нікуди не ходити зайвий раз, щоб не потрапляти їм на очі. Те, що вони нелюди – це зрозуміло. Виїжджали тільки на велосипедах у село – провідувати свекруху.

Найбільше мені запам'яталося, як ми їхали з лікарні на машині з дитиною і чоловіком. А чеченці їздили вже на легкових машинах, які вони в людей насильно забрали.

Один перед нами різко загальмував, вискочив із автоматом, чоловіка витягнув із-за керма і закричав: «Я тебя сейчас тут расстреляю!» До пуття балакати російською не може, але ж герой, бо в нього автомат. Дитина кричить, я теж, але він нікого не чує.

Слава Богу, що зрештою нас відпустили. Це було для нас найстрашніше, бо могли нас там розстріляти. 

Нас бомбили, люди гинули. Перші тижні ховалися в підвалах. Потім вирішили, що як прилетить туди, засипле нас – ніхто не дістане. Переживали, боялися, готувалися до обстрілів. Дитина під диван залітала, коли стріляли. 

Коли вже росіяни збиралися тікати, вони в рупор кричали два дні про евакуацію. А тоді прийшли до нас по машину. Страшно ще й те, що люди здавали тих, у кого є транспорт. Чоловік вийшов і сказав, що в нас мала дитина і ми будемо евакуйовуватися. Нам, напевно, трапилися більш-менш нормальні. Сказали, що зрозуміли, і машину в нас не забрали. Ми так нікуди і не поїхали, звісно. 

Зараз, після деокупації, у нас вода є, світло теж. Усе вже є. 

Але ж нас від Великодня почали бомбити. І зараз теж. Промчав літак – і через п'ять хвилин почалися вибухи, уже три було. Я не знаю, де ті бомби попадали, але в хаті все деренчить: і вікна, і двері. 

Хотілося б, щоб якнайскоріше війна закінчилась, бо терпіти вже нема сил. Коли наші зайшли, ми думали, що це все. А тепер почали знову нас бомбити. Кажуть, знову зі Снігурівки люди тікають. Не знаю, правда це чи ні…

Найбільше хочеться мирного неба, тихого життя. Щоб діти пішли в школу, щоб усе було як раніше, щоб ми не переживали, не боялися вночі лягати спати, не думали, що кудись прилетить. Щоб нашим хлопцям Господь Бог дав сили і здоров'я, щоб вони перемогли того нелюда!