Овчарова Єлизавета, 10 клас, Кам'янський спеціалізований заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Кам'янської селищної ради Пологівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тихомирова Ольга Владиславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни - це не просто цифра! Це кількість пережитих днів і ночей, сповнених болю, страху, жалю, страждань і надії. Моя історія починається тоді, коли світ для всіх українців не просто змінився, а перевернувся догори дном, і життя розділилося на «до» та «після». Ми вперше на власні очі побачили, яке обличчя має війна, відчули увесь трагізм та розпач цього явища, і, у свої неповні 13 років, змушені були завчасно подорослішати…

24 лютого 2022 року – ця дата назавжди закарбується у пам’яті, як найстрашніший день мого життя. Усе почалося так раптово, ніхто не усвідомлював, що насправді відбувається і що робити далі.

Через страх та нерозуміння ситуації, люди почали скуповувати всі продукти, полички магазинів за лічені години ставали пустими, на автозаправних станціях швидко зникало пальне, а біля грошових банкоматів стояли величезні черги людей. Щоб убезпечити себе і родини від ворожого погляду, увечері та вночі люди вимикали світло в будинках та завішували вікна різними тканинами, ковдрами, простирадлами.

Ми сподівалися, що нас омине ця велика чорна хмара, яка насувалася з півдня, але вже 3 березня наше селище опинилося в окупації. Саме в цей день російські танки з гуркотом проїхали по моїй вулиці.

Вони пройшли по українській землі, зминаючи її своїми брудними чобітьми і розвішуючи скрізь триколори, демонструючи, що вони тут головні. У той момент, наше мирне життя зупинилося. Окупанти почали виганяти мешканців з будинків, грабували місцевих жителів, забирали побутову техніку та автомобілі. Часто людей забирали у полон, по декілька днів тримали у холодних підвалах і не випускати на свободу. Усе частіше ширилися чутки, що їх там били і катували. Життя в окупації було жахливим та нестерпним. Та, як би це не було прикро,  саме тоді ми побачили хто є хто. Односельці поділилися на два табори: одні стали ярими прибічниками росіян, а інші були справжніми патріотами і щиро вірили, що українські збройні сили виженуть окупантів геть.

Невдовзі мої рідні і я вирішили переїхати на територію, підконтрольну Україні. Це було дуже важке і болюче рішення - ми залишали не тільки рідну домівку, але й бабусю з дідусем, які не змогли б витримати переїзд.

Щоб виїхати з окупованої території, потрібно було рухатися тільки в колонах, через те, що росіяни не пропускали автомобілі по одному і часто просто розстрілювали поодинокі транспортні засоби. Бували випадки, коли солдати стріляли й по колонах, тому виїжджати було дуже страшно і небезпечно. Також потрібно було вішати на машини стрічки з білої тканини, які означали, що пасажири - мирні люди, не військові і клеїти на скло напис “Діти”. Ми їхали невеликою колоною, яка складалася з восьми машин. На блокпостах окупанти перевіряли усі сумки та валізки, порпалися у речах, прискіпувалися до документів, ставили провокаційні питання, чоловіків та молодих хлопців змушували знімати одяг.

Далі починалася “сіра зона”, яку потрібно було проїхати якомога швидше, бо саме там нам могла загрожувати стрілянина. Жахливим було і те, що на дорогах та обабіч них були міни, тому треба було бути дуже уважним і обачними.

Подолавши цю частину шляху, ми побачили наших українських військових і, як ніколи у житті, раділи синьо-жовтому прапору. Коли колона зупинилася, усі почали плакати від радості, що вижили, що подолали такий тяжкий шлях, за тим, що полишили позаду. Ми привіталися з воїнами, побажали їм здоров’я, удачі та якнайшвидшої перемоги, сказавши на останок, що вони неймовірні і ми щиро віримо в них.

Уже третій рік я живу у місті Запоріжжі. Воно стало моєю другою домівкою. І хоч це прифронтова територія, яка часто потерпає від ворожих ракет, ми - український народ, незламні та непереможні.

Попри таку складну ситуацію, намагаємося жити далі, радіти життю і насолоджуватися кожним його моментом.

Ці тисячу днів наділили мене досвідом, навчили цінувати навіть найдрібніші миттєвості життя, цінувати рідних, близьких, друзів, тих, хто завжди знаходиться поруч. І попри все пережите, я знаю - в наших серцях буйно палахкотить надія на перемогу українського народу та мирне щасливе життя. Слава Україні!