Мені 50 років, я живу в селі Новокаїри Херсонської області.

Ми думали, що вибухає Новокаховська ГЕС, були в великому шоці. Не вистачає навіть емоцій все це переказати. Ми не вірили, що війна. Не знали, що робити. Я була два місяці в окупації, а потім стали потихеньку виїжджати через Давидів Брід. Ми з сином виїхали і вивезли з собою собаку.

Спочатку і світло було, і запаси були, і газ у нас був в балонах зі старих запасів. Звісно, все розбирали з магазинів, з аптек. Але їздили люди в супроводі орків і дещо привозили. Було дуже страшно, ми часто лягали спати одягнені, бо постійно обстрілювали. Коли виїхали на підконтрольну територію, ми стали дихати вільно, а потім, коли звільнили наше село, то стало також вільно дихати.

Ми їхали в Кривий Ріг 18 годин, кожні сто метрів проїжджали окупаційні блокпости. 

Орки перевіряли документи, оглядали хлопців. Добре, що наш перевізник їздив не один раз і знав, що робити: де гроші платив, де цигарки давав - ми проїхали. 

В Кривому Розі нас зустріли - там був табір для біженців, де ми переночували. 

Зараз я за кордоном, чекаю перемоги. Вірю, що ми скоро повернемося додому і нам потрібно буде відбудовувати Україну, опановувати нові технології, і після нашої перемоги піднімати нашу країну.