«Було моторошно. Ми намагалися триматися. Дітей заспокоювали»

Ковальчук Катерина Іванівна:

У мене семеро дітей, десятеро онуків. Троє дітей тут не живуть. Зі мною живуть четверо моїх дітей і п’ятеро онуків.

Ми опинилися випадково тут, у Луганському. Коли нас вивозили з Дебальцевого 29 липня 2015 року, приїхали господарі, запропонували великий будинок, щоб уся сім’я, 18 осіб, могла вміститися. У тісноті та не в образі. Можна на вулиці дітворі грати, вільне місце є навіть для господарства.

Ми тут почали все з нуля. Ми козу перевезли з Дебальцевого, скутер, дитяче ліжечко. Козу зв’язали, привезли. Два місяці вона під обстрілами була в Дебальцевому, чужі люди її годували. Відходили її, вже два потомства тут у неї було.

Найголовніше – щоб була тиша. Дітвора, і та вже знає, коли це все стріляє. Три місяці прожила в підвалі дітвора. Нас ще рятувало, що в нас підвал не на вулиці, а в будинку. Коли були бомбардування сильні, нас попередили – краще позатуляти вікна. Завішували. Віконниці зробили залізні.

Ковальчук Марина, 31 рік:

Спочатку ми були вдома. У нас там був маленький підвальчик, ми його самі викопували. Потім сусід покликав до свого підвалу, він кращий. Було, звичайно, страшно. Ми намагалися триматися. Дітей заспокоювали. І слава Богу, ми живі.

Я їздила до Дебальцеве, намагалася зайти до нашого будинку, але не зайшла. Двері забиті. Даху практично не було. Не змогла зайти.

Ми півроку тут були спокійно, діти гуляли, нічого не боялися. А потім почав ближче сюди йти [обстріл]. Слава Богу, нас минуло, все повз пролітав. Ми чули, як воно летить, свистить, що воно десь поруч падає, в цьому районі... Було страшно, але не дуже. Ми вже якось звикли до цього. Діти звичайної машини лякаються, а якщо побачать, що танки їдуть – «бібіка їде», їх не лякаються. А ось звичайної машини лякаються. Це, звичайно, ненормально, але вони ще маленькі і, я сподіваюся, що вони переростуть, все буде добре.