«Був найсильніший обстріл, я закрилася у ванній і читала «Отче наш»

Втрата сім’ї, обман близької людини, від’їзд на останні гроші, але при цьому присутність духу та сміливість. Перебуваючи під обстрілами, Олена Панчук прийняла рішення залишити Донецьк заради свого майбутнього.

Я довго не могла повірити в те, що відбувається, поки донька не зателефонувала та сказала: «Мамо, над нами літаки літають, щось розкидають». На зупинці люди почали бігти та кричати: «Літак!» Мирні жителі припустити не могли, що таке може бути. Було дуже страшно!

Блокпости бачила, все чула, бачила вибухи, потрапила під обстріл, коли їздила за речами в 2015-му взяти якийсь посуд, речі. На залізничному вокзалі в Донецьку виходжу, там сьома маршрутка, я сідаю, і всі люди починають вискакувати. Вони не можуть зрозуміти, що таке: там стріляють, тут вибухи. Вони всі біжать у підземний перехід, я і ще двоє людей залишаються в цьому автобусі. Я не знаю, що робити, розгубилася. І тут жінка одна кричить водієві: «Чого стоїш? Поїхали!» І він як рвонув!

Удруге, коли дочка поїхала в Горлівку забирати документи, ми теж потрапили під два найсильніших обстріли. Сиділи в підвалі вночі разом зі студентами, їх чоловік двадцять було. Коли почався обстріл, я дочку обняла, присіла й розумію, що я нічим не можу її ні захистити, ні врятувати.

Усі думали, що це ненадовго, тижнів на два, максимум на місяць, навіть на місяць ніхто не розраховував. Усі думали, що постріляють і підуть. Або не постріляють, а полякають.

У ті дні я зрозуміла, що розслаблятися не можна, треба бути завжди напоготові, готувати дітей. У мене розпалася сім’я, я залишилася одна, втратила все. Зараз, якби мені не дали в гуртожитку ліжко-місце, залишилася б на вулиці.

Дочка вийшла заміж, коханий чоловік поїхав за кордон, однокласник «кинув» мене з батьківською землею, можна сказати, обвів навколо пальця, і в мене не було можливості домогтися справедливості. У 2015 році я втрачаю маму, у 2017-му помирає батько, у 2019-му помирає рідна сестра. Із нашої сім’ї я залишилася одна, тому для мене ці роки найважчі.

Переїхала я до Запоріжжя. Мені знайома сказала: «Чого ти там сидиш? Їдь!» Кажу, що дитину дочекаюся, а тут грошей немає, ми сидимо з донькою вдома, і тут починають стріляти. «Доця, — кажу, — дивись в Інтернеті квитки на Запоріжжя». А в нас 90 гривень у кишені. Вона каже: «Мамо, є два квитки». Ми приїжджаємо на вокзал, а там черги, увесь вокзал забитий. І одне віконце, стоїть там один чоловік. Напевно, ангел-хранитель є в нас. Я підходжу до того віконця, чоловік бере квиток, а я кажу доньці, що якщо грошей не вистачить, то поїдеш одна, а я потім щось придумаю. Ми беремо два квитки та пляшку води.

У Запоріжжі мене подружка зустріла й запропонувала жити тут. Вона виїжджала в Канаду, дочка тут її залишилася. Моя дочка з хлопцем зняли квартиру й перейшли туди. Раніше б я цього ніколи не дозволила, але діватися нікуди було. Потім я то в дочки, то в цієї дівчинки жила, потім мені дали в гуртожитку ліжко-місце.

Мені постійно траплялися люди, які допомагали, підтримували, підказували. Це дійсно важко, коли ти приїхав, а грошей немає. Спасибі подрузі, що підтримала.