Перші взриви ми бачили на власні очі. І зрозуміли, що почалася війна. Був хаос, люди виїжджали з міста, черги за водою та продуктами були величезні. А на дорогах черга з автівок не рухалася як у фільмі-катастрофі. Ми теж виїхали в інший район, як нам вважалось тихіший. Але там ми 2 тижні просиділи в підвалі, а за дверима йшли вуличні бої, бо висадився десант. Потім дитина захворіла, і ми вирішили піднятися до квартири. В цю ніч потрапили під обстріли з літаків. Дитина сиділа і рахувала скільки скидали ракет. Ця ніч була найстрашніша. На голову летіло скло та цегла. Вони поцілили у склад з боєприпасами, тож усю ніч взривалися снаряди поруч. А на ранок я побачив у дитини сиве волосся. Ми виїхали до Полтави, не знаючи куди. Їхали добу, хоча 200 км всього. Коли ми виїхали з Харківської області, заїхали до першого магазину, де ми скуповували їжу та воду, бо в нашому місті не було, також пішли до першої аптеки, щоб набрати хоть які ліки.