Чоловік Ірини загинув, боронячи країну. Вона залишилася одна з трьома дітьми і насамперед заради них почала вивчати психологію

Я педагог, мати трьох дітей, яка в цій війні, на жаль, втратила чоловіка. Він воював за нашу незалежність та загинув під Бахмутом. Зараз із дітками ми живемо на Донеччині. Одна донька у другому класі, інша – у третьому, та син у дитячому садку. Я працювала до війни у дитсадку вихователем. Але зараз ми чекаємо, доки настануть мирні часи, щоб повернутися до роботи. Живемо у Дружківці.

Я взагалі з Луганської області, і вперше мене війна застала під час навчання у Горлівці. А коли почалося повномасштабне вторгнення та лунали вибухи у нас у Дружківці, то були тривожні думки: виїжджати – не виїжджати. Все ж таки троє дітей – це велика відповідальність. Але поки що ми на місці, все нормально.

На початку війни в нас не було довго газу, почалися перебої зі світлом. Усе минуле літо в нас не було води, але ми вдячні владі міста, бо нам привозили в певні точки воду, і ми могли її набрати. А потім зробили свердловини. Зараз усе нормально. І гуманітарну допомогу нам видають різні фонди.

Спочатку мені дуже сподобалося, як наші люди згуртувалися. Усі були готові одне одному допомагати. А потім був у багатьох стан агресії. У декого він і досі не зник. Дивує багато прикладів розкрадання допомоги в ці тяжкі часи –  і для ЗСУ, і гуманітарки.

Ще й ціни злітають до небес. Прикро, що в такі тяжкі дні хтось намагається нажитися на людському горі. Звичайно, що в першу чергу кожен думає про себе, але війни трапляються не через щось, а для чогось. Можливо, щоб ми переглянули свої цінності та ставлення одне до одного.

Дуже багато людей стали займатися волонтерством. Вони всім серцем за Україну і за нашу перемогу. Приємно, що чимало людей переходять на українську мову, і неважливо, в якому регіоні вони живуть. При цьому їх підтримують, не кажуть: «Ой, у тебе ж суржик, це погано!» А навпаки, говорять: «Ти молодець». Я думаю, що людяність усе одно переможе.

На жаль, я проживаю з дітками сама. Мій чоловік відразу пішов у ЗСУ. Як сказала моя донька старша: «Ми тільки жити почали – і тут то ковід, то війна».

Діти навчаються онлайн. Добре, що поряд багато діток, то в них є хоч якесь спілкування, але все одно це тяжкі реалії. Діти не мають такого бачити.

У мене з’явився час для навчання. Я опановую психологію, і завдяки цьому допомагаю і собі, і дітям зберігати стан спокою та балансу.

Хотілося б, щоб війна закінчилась скоріше. Мабуть, коли припинять заробляти на цій війні, тоді й настане мир.

Я люблю свою країну, хочу жити і розвиватися тут. Тому мені хотілося б швидшого миру, щоб була стабільність, відчуття безпеки. Щоб не переживати за себе та дітей, знати, що в мене буде завтра і не жити в такому стані, коли життя стоїть на паузі.