Війна застала нас вдома, у Слов'янську. Потім закрилася моя робота, автошкола. А 24 березня ми вже виїхали зі Слов'янська. Мені 34 роки. 

Жінка та діти наразі на заході України, у Бурштині. Я теж, в основному, там живу. Додому приїжджаю періодично.  

Коли Лиман узяли, то ми вирішили, що потрібно їхати. Усе закрилося, роботи не було, а потім ще й світло з опаленням пропали. Тоді десь більше половини мешканців виїхали. Там було дуже моторошно. 

Ми своєю машиною поїхали. Батьків забрали також. Виїжджали через Краматорськ у Дніпро, а потім на Захід. Тепер живемо й сподіваємося, що ось-ось війна закінчиться, а їй немає ні кінця, ні краю. Зараз місто трошки оживає, люди повертаються.

Хрещена моя пробула в окупації пів року. Взагалі багато родичів і знайомих були в окупації. Роботи немає. У нас були такі обстріли, що я вже думав – не буде куди повертатися. Новини шокують постійно. Щодня стає все гірше. Але нічого, будемо сподіватися, що все налагодиться, що буде наша перемога. А взагалі - хто його знає, як воно буде? Усе залежить не від нас, а від нашого керівництва. І, звісно, від хлопців, які там, на «передку». Тримаємося. А що ще нам залишається?