Першою виїхала з Бахмуту Тетянина донька, бо дуже боялась за дітей. Потім не витримали і вони з чоловіком. Вивезли й онкохворого батька, якого згодом поховали на чужині

Ми з Бахмуту.  Забезпечували собі старість, готувалися жити в достойних умовах. Був будинок у дочки, був будинок у батьків, а зараз переїхали, всі живемо разом в одному місці - одним словом, бомжі. Все ж таки, наш менталітет такий, що ми прив'язані до свого приватного будинку, а жити в орендованому житлі дуже дорого. Я працюю на двох роботах зараз. 

У вихідний збиралися їхати на дачу, а потім пішли пішки, тому що в нашому селищі вже стояли танки. Я не вірила, що таке можливо в XXІ столітті, що ми будемо під снарядами. Людське життя не коштує ні одного сантиметру чи метру квадратного. Я все залишила, але я згодна - нехай там все залишається. Не можна так розкидатися людським життям. 

До вересня місяця ми були в Бахмуті. Я вважала, що до нас це не дійде, але воно все наближалося. 

Ми в підвалі жили, потім несила стала: ні світла, ні води - нічого, суцільні прильоти. Забрали собак своїх, трошки речей, і поїхали. 

В той день, коли ми намагалися щось в машину загрузити, були сильні прильоти недалеко, бабахало страшно. Ми вже ночували в підвалах кожну ніч. Донька дуже боялася - вона в травні виїхала. Вона з першого дня ховалася в підвал і дітей малих туди брала. Зрозуміло, вона дітей захищала. 

Ми з чоловіком довго не заходили в підвал - якось так до цього відносилися, що такого не може бути: не будуть стріляти по мирних жителях. Я досі не можу в це повірити. Ми розмовляємо схожими мовами, розуміємо один одного - і воюємо. Так не повинно бути. 

Перша донька виїхала з батьками. Батько був в онкології, поховали ми його вже на Дніпропетровщині - його могилка на чужині. Усе життя будував собі дім, допомагав нам і онукам, а помер в таких умовах. 

Коли ми евакуювались, то в дуже поганих умовах жили, замерзали всю зиму. Котел топили, а він не грів. Почали шукати інше житло, коли вже поховали тата. 

Все дорого, всі кошти йдуть на оплату оренди, комуналки і поїсти - більше нічого собі не можемо дозволити. 

Просили у сільради виділити нам у розстрочку якусь ділянку з будинком - ми б там щось робили. Ми в Бахмуті вирощували саджанці, хотіли і тут цим зайнятися, але нам відмовили. Поїхали в місто, звернулися до міського голови - нам також відмовили. У міській раді нам запропонували допомогти виїхати до Польщі. Ніхто ніякої конкретної допомоги не надає. Звичайні люди співчувають, добре відносяться до нас. А люди при владі не хочуть бачити цієї проблеми, відмахуються. 

Стараюсь не думати про свою домівку, про те, що в мене було. День пройшов - і слава Богу. Сто років назад те саме відбувалося з людьми, що і зараз.