То був ранок, діти ще спали. Та доречі і я мала йти на другу зміну на роботу. З першим вибухом я пробудилася, пролунав другий - то вже були думки вставать вдягатися, після третього вже встала і більше не лягала. Коли почула гул моторів, вийшла на поріг і побачила, як досить низько над водою летіли безліч винищувачів. І відразу в інтернеті побачила як майорить на ГЕСі прапор русні. Все було ніби у сні.

11 лютого померла моя мама. Ми навіть встигли дев'ять днів відбути. Бо потім вже людям доводилося рідних ховати в пакетах у власному городі. Дуже тяжко! Втрата мами, спецоперація, відразу ж лишилася без роботи. Найтяжче було виїхати. Весь той шлях... І здавалося б мала видихнути, бо вирвалися з того пекла. Та ні !!! Бо в мене там лишився син. Думала збожеволію поки наше селище не звільнили,і він нарешті зміг приїхати до нас.

На початках магазини в раз стали пустими. В один магазин якимсь чудом дозволили привозити продукти. Люди по п'ять, шість годин стояли в черзі,аби купити хліба. То був якийсь жах. Русня нашу гуманітарну допомогу не пропускал і свою не возили. Почали возити уже згодом, коли люди від безвихідної ситуації стали ходити за продуктами. Лише щоб накормити дітей.

Проживши шість місяців в окупації, трапилася нагода виїхати. З одними рюкзаками за плечима поїхали з двома молодшими дітьми до Дрогобича. Старшого сина вісімнадцяти років ,не випустили. В результаті в дочки на нервах з'явився псоріаз,в молодшого сина неврологічні захворювання, а я заробила собі панічні атаки. Про які раніше навіть і не чула.

Можливо то трішечки не по темі, але приємнішого аніж бачити як детонують склади русні не було. Вибухи лунали годину, півтори. Страшно було, але ж так приємно.

На даний момент я в пошуках роботи. Працювала на заводі марочних вин "Кам'янка Глобал Вайн". Завод збанкрутів, я пішла працювати на "Чумак" на лінію в гарячий цех, попала під скорочення. Остання моя робота була продавцем у магазині, де мені дуже подобалося. Пройшла стажування і мала вже офіційно працевлаштовуватися, але прийшли загарбники.... Всіх звільнили !!! Мені подобається спілкуватися з людьми, то планую й на далі працювати в якомусь магазині.

26.02.2022 року моїй донечці виповнилося 11 років. Вона дуже чекала того дня і навіть не уявляла як доведеться відзначити саме той день народження. Ми проживаючи на межі з Новою Каховкою, були свідками запеклих боїв,бо наші хлопці на Шиловій Балці мужньо тримали оборону. Я подарувала дочці мобільний сенсорний телефон. За шість місяців в окупації довелося продати телефони і золото всіх членів родини ,аби погасити банківські борги і також борги по комунальним рахункам. Навіть на хліб уже зовсім не було коштів. Лише на подарований в такий час і за таких обставин телефон донечці, не піднялася рука. І тепер,коли ми вже виїхали з Херсонської області, дивлячись на того телефона пригадуються всі жахливі моменти того часу.