Мені 68 років. У мене є чоловік, столітня мама, брат, якому 72 роки, а також діти й онуки. Ми з міста Охтирка. 

Були обстріли, але ми не виїжджали і навіть у підвал не спускалися. Сиділи в квартирі, бо у мене лежача мама. 

Ми отримували пенсію й гуманітарну допомогу. Коли зникло опалення, переїхали з квартири в будинок.

З початком війни стали дуже нервові. А потім звернулися до лікарів. Дякуючи їм, зараз починаємо приходити до тями. 

Я не можу і не хочу нічого загадувати наперед, бо життя дуже крихке. Головне, щоб не бомбили, тоді якось проживемо.