24 лютого був звичайний день. Ми вранці встали і пішли працювати, а потім уже почалися не зовсім добрі події.

Дитину я не могла залишити одну. Були проблеми з продуктами, не стало навіть хліба, от тоді ми зрозуміли, що потрібно звідти виїхати. Коли вже не було ні світла, ні води і на завод не було можливості доїхати.

Ми виїжджали з маленькими дітьми - у мене ще є неповнолітні племінники. Нам знайомий дав автівку, і ми виїжджали. 

Доїхали, але майже втричі більше часу витратили на поїздку, тому що були дуже великі затори на блокпостах, і пального не було.

Було дуже багато неприємних людей, які зустрічалися нам на шляху. Вони не розуміли, що таке війна, що таке – втратити все. А ще дуже важко було пережити те, що в нас немає житла і повернутися нам більше нікуди.

В місті Підгородньому Дніпропетровської області нам знайома дала маленький будиночок.

Я тільки чекаю, коли вже війна закінчиться, і все. Мрію повернути своє минуле. Хотілося б повернутися в те життя, яке я сама собі створила.